Розділ 4

Таксі плавно зупинилось біля тротуару, й Томка відразу потягнулася до гаманця. Я на хвильку завмерла, вдивляючись у вікно — перед нами височіла розкішна будівля, яка наче щойно вирвалась з футуристичного фільму. Вона складалася з асиметричних скляних панелей, що переливалися у світлі неонових ламп, як луска якоїсь гігантської кібервивірги. Панорамні вікна підсвічувались LED-сяйвом, утворюючи ефект, ніби всередині — інший світ. 

— Ну що, залітаємо? — Томка усміхнулась і вийшла першою. 

Перед входом нас зустрів охоронець розміром з шафу-купе. Він навіть не кліпнув, коли ми протягли йому запрошення — просто мовчки просканував.

— Проходьте, — буркнув, і віддав назад. 

Ми обмінялися з Томкою поглядами: оце так рівень. Усередині одразу оглушив ритм басів — не гупання, а справжній вібруючий потік, який проходив крізь грудну клітку. Величезна стеля — просто небо в LED-вогниках, яке миготіло і пульсувало, ніби клуб дихав разом із музикою. 

Підлога йшла каскадами, утворюючи своєрідні тераси, і кожен рівень був зайнятий: диванами, подіумами, танцюючими людьми, світловими проєкціями, які створювали ілюзію, що ми на іншій планеті.

— Це...— ахнула я. — Це просто неймовірно! Наче космічний корабель. 

— Саме те, що треба! — Томка схопила мене за зап’ясток. — Йдемо! Наш столик двадцять четвертий. 

Ми лавірували між людьми, як дві рибки в акваріумі, намагаючись не втратити орієнтацію в цьому кислотно-приголомшливому вирі. Нарешті дістались — столик був майже в самому центрі, трохи збоку від танцполу, але з гарним виглядом на діджейський пульт, який наче завис у повітрі на прозорій платформі. 

До нас одразу підійшла офіціантка в уніформі — висока, худа, у чорному, обтягуючому, еластичному камбінезоні. 
— Згідно вашому запрошенню, депозит вносити не потрібно. Замовлення можете робити одразу.

— А це... — вона поставила на стіл пляшку шипучого в металевому відерці з льодом. — Від власника. Для гостей столика двадцять чотири. 

Ми з Томкою зависли в мовчанні. 

— Від... кого? — перепитала подруга. 

Офіціантка лише ледь всміхнулась, кивнула і зникла так само тихо, як з’явилась. 

— Томко... ми що, в кіно потрапили?
— Ні, ми потрапили в космос! — засміялась вона. — В дуже правильний космос! 

Я вмостилася з усією грацією, на яку була здатна у тій сукні, закинула ногу на ногу і взяла келих. 

— Оце, Томко, ми зараз відірвемося!
— Добре, що ми прийняли запрошення! — вона підморгнула. — Уявляєш, що таке закрита вечірка, і як важко на неї потрапити сюди? А ти ще й носом крутила! 

Я посміхнулася — хай там як, а це буде ніч, яку я не забуду. 

Коли ми з Томкою випили по два бокали шипучого, тіло наче трохи розслабилося, а думки потекли легше — веселі, й трохи божевільні. 

— Томко, пішли танцювати? — я підморгнула їй і схопила за руку. — Дивись, на танцполі вже повно народу! 

— А пішли! — радісно відповіла вона, підстрибнувши на місці. — Потрусимо своїми булочками! 

Музика качала, і ми поринули в ритм — безтурботні, розкуті, засліплені світлом софітів і блиском зелених лазерів, які розсікали повітря, немов ножі. 

Я танцювала, відчуваючи, як тіло саме рухається. Зазвичай, як інтроверт, я уникала подібних місць, але тут ніхто не дивився осудливо, навпаки — навколо всі ніби розчинилися в атмосфері шаленої енергії, і це давало незвичну свободу. 

І, може, я занадто віддалася цьому почуттю, бо в якийсь момент втратила пильність. 

Мене хтось схопив. Не просто торкнувся — саме схопив і різко притиснув до себе. 

Тіло завмерло, а мозок ще не встиг обробити, що сталося. Поки я намагалася оговтатися, відчула, як сильні чоловічі руки змикаються на моїй талії, утримуючи мене в залізному кільці, і притискаючи до твердого, кремезного тіла. 

Спроба вирватися була марною — я смикнулася, але захват не послабшав ані на міліметр. До мого вуха нахилилося обличчя, і я відчула гарячий подих: 

— Вчасно я тут опинився… Привіт, лялечко, — пролунав хриплуватий, самовдоволений голос. 

Серце влупило об ребра, а в голові закрутилася паніка. 

— Гей! Ви хто такий?! — я намагалася розвернутися, видивляючись сек'юріті, чи хоча б Тамару.  — Відпустіть! Я зараз покличу охорону! 

— Ммм… — протягнув він так, ніби смакував не слова, а мене. — Як ти солодко пахнеш. А твій страх… він, наче адреналінова приманка. Хочеться спробувати на смак. 

Мене різко розвернуло. Переді мною стояв типовий мачо: високий, м'язистий, з кількома татуюваннями, що виступали з рукавів футболки. Темні очі блищали зловісно, а усмішка — холодна, з хижацькими нотками. 

Але річ була навіть не в зовнішності. Його енергія… вона тиснула. Вона розтікалася простором, стискаючи легені й волю, змушуючи серце шалено калатати. Це було схоже на мої інстинкти тоді, в магазині, коли я вперше відчула присутність Марка. Така ж дивна, придушуюча… нелюдська. 

І раптом — збоку — почулося гарчання.