Розділ 3

Наступного дня, ввечері, ми з Тамарою таки збиралися на ту вечірку у нічному клубі.
Заради такої події, довелося Тамарі найняти няню на вечір. І це, між іншим, було ціле діло. Бо її Назар постійно бився з малими в садку, а Вікуся ще та хитрюга — не всякій няні довіриться.  

Нам з Томкою було по двадцять шість. Але якщо я — ніким і нічим не обтяжена, з більш-менш вільним графіком у клініці, то вона — бойова мати-героїня з двома дітьми, колишнім-дармоїдом і власним магазином канцтоварів.  

Чоловіка вона вигнала рік тому. Той, замість того щоб знайти роботу, цілодобово зависав у доті. Реально, тридцятирічний чоловік постійно зависав у грі. Не на біржі, не в моніторингу вакансій, а в доті. У момент, коли вона залишила його з однорічною Вікусею лише на кілька годин, той навіть не згадав, що дитині треба їсти й памперс міняти. Він "брав Рошана", чи як воно там називалось. І ото стоїть вона в коридорі — дитина обісрана, голодна, плаче — а він з навушниками і «щас, щас, в мене катка».  

Ну, ясно, що катка для нього закінчилась. Вигнала, — і правильно зробила.  

З того часу вона одна, сама підняла магазин — канцтовари, зошити, гелеві ручки, набори для школи, листівки, навіть візитки якось сама шаманила. Я іноді її там підміняла, коли вона йшла на батьківські збори чи до стоматолога. І причому, до речі, часто нагадувала їй, що вона молода і гарненька, і ще зустріне свого Ромео, а вона лише відмахувалася.  

Щодо мене — працювала я у ветклініці. Не те щоб я прямо мліла від кошенят і собачок. Але щось у мені завжди кликало рятувати тих, хто не може себе захистити. Ну і батьки добряче тиснули: «там стабільно, там платять, а з твоїм дипломом де ти ще будеш?»  

Ну, платили стабільно, але недостатньо. Тому я й переїхала в Ужгород. Уклала домовленість із власником ветклініки «Trusted Paws», де вже чекали на нового лікаря. На той момент я тільки приїхала, а вже мала дві ночі на шви і три історії про те, як виносили хворих хом’яків на руках.  

І от я стою, і тримаю в руках запрошення від загадкового покупця.  

Коли я показала їх Тамарі, вона запищала так, що Назар, який тихцем грав у телефоні, аж підстрибнув.  

— Це ж «Eclipse»! — верещала вона, розмахуючи тим запрошенням, наче виграла в лотерею. — Один з найкрутіших нічних клубів Ужгорода! Ще й стендап Романенко? Все! Я дзвоню бебі-сітеру, і ми йдемо!  

— Може, ти спочатку запитаєш мене, чи я взагалі хочу?.. — спробувала я хоч щось вставити, але вона вже розмовляла з якоюсь «Катериною Василівною», домовлялася про вечерю, мультики й бронювання таксі на зворотну дорогу.  

Не минуло й години — діти передані няні, Томка вся світиться і вирівнює волосся стайлером.  

— Повірити не можу, у моєму магазинчику був Марк Островський, і обирав листівки! — бурчить вона з кухні, поки я кудись у шухляду кидаю сережки. — Ну ти даєш, Леє! І ще й незадоволена!  

— Я тоді не виспалась. Ще й кавою його облила! Мені було не до флірту! — відповіла я, хлопнув дверцятами.  

— Серйозно? Усі дівчата міста стоять в черзі на цього заможного красунчика, а тобі не до флірту? — Тамара підняла брову, зображаючи мою «байдужість».  

Я взяла в руки фен.  

— Ну, вродливий, так. І дуже стильний. І, скажімо, в хорошій фізичній формі. Але… в ньому є щось... неспокійне. Я, наприклад, відчула тривогу. Він усміхається, а ти ніби мишка, з якою грає кіт.  

Тамара заздрісно зітхнула:  

— От якби я була в цей час на касі — я б не втрачала часу. Уже б сиділа десь із ним, пила ігристе.  

Я засміялась:  

— І тоді тривогу відчув би вже він.  

Зібравшись, ми з Тамарою сіли у таксі. Вона була у приголомшливо гарній сукні молочного кольору, що контрастувала з її чорним волоссям і засмаглою шкірою. Витончені туфельки на шпильці лише додавали ефекту: коротка сукня відкривала стрункі засмаглі ноги, а срібні сережки-кільця поблискували у вухах, наче розмірила їх спеціально під нічне світло. Справжня богиня нічного життя.  

Я ж, як завжди, — її тіньова протилежність. Руде волосся хвилями спадало нижче плечей, дуже світла шкіра, чорна сукня на тонких бретельках, що м’яко облягала фігуру і спадала нижче колін. На ногах — чорні босоніжки з ланцюжками, що кріпилися навхрест. Усе це разом виглядало, як на мене, більш стримано, але зі смаком. Мені завжди здавалося, що ми з Тамарою як інь і янь — світло й тінь, що одна без одної не з’являються.  

— Ти що, знову не досушила волосся? — пильно придивилась Тамара, нахиляючись до мене.  

— Та мені щось було вже впадлу! — пробурмотіла я, зиркнувши у вікно.  

— Леє, ти невиправна! Я ж тобі казала: так не можна, кінчики сіктимуться! — вона закотила очі так, як це вміють лише подруги із стажем.  

— Досить лекцій! Їдемо розважатися! — огризнулася я, посміхаючись, і навмисне струснула мокрими пасмами волосся, щоб її ще більше роздратувати.  

Таксист, який увесь цей час крадькома поглядав у дзеркало заднього виду на наш балаган, хитнув головою з ледве помітною посмішкою. І, не вимовивши ані слова, плавно рушив з місця, ведучи двох таких різних, але однаково рішучих жінок у нічне місто — туди, де вогні мерехтять, музика б'є по вухах, а коктейлі розслабляють тіло і мозок.