Розділ 2

Я повела його до дальнього стелажа, що стояв біля вікна. Знизу припадали пилом подарункові пакети, а зверху — листівки з усілякими «модними приколами». Я ті самі приколи, чесно, не завжди шарю, але в нас Тамара, в курсі всіх тих трендів Tіктоку, тож усіляких штучок вистачало.  

— Ось, дивіться, — я витягла коробку з пакувальними наборами. — Це, напевне, підійде для закритих вечірок — тут чорні з глянцем, тут — під золото, тут — прозорі з наклейками. Є з серіальними героями, є з...такою жабою, але це відомий японський мем. Ну і стандартні: з надписами типу "For the real one", "Only legends", "Party king", оце все.  

Я пихнула коробку на край полиці, і вона трохи хруснула під вагою — я притримала руками, бо ще не вистачало, щоб усе на голову звалилося. Він мовчки дивився, трохи нахилився, щоби глянути ближче. Блін, він пахнув якось...по-чоловічому небезпечно. Я не знаю, звідки це в мене взялося — але було відчуття, ніби він щойно вийшов із темного лісу, а не з чорного крузера. І це — чомусь — трохи лякало.  

— Зрозуміло... — сказав він нарешті. Голос хрипкий. — У вас непоганий асортимент.  

— Дякую. То вам на яку подію треба?  

— Закрита вечірка в клубі. Моя помічниця захворіла, і, чесно, я взагалі не розуміюся на листівках. Але треба щось трендове. Щоб викликало бажання у відвідувачів, викласти у сторі.  

Я кивнула, одночасно роздумуючи, який дизайн більше йому б підійшов.
— Ну, тоді ось ці з мінімалістичними надписами підійдуть. Цей дизайн, як на мене, досить непогано вписується у заданий концепт. Є ще з неоном і чорним фоном —  більш клубна естетика.  

Поки я діставала ще одну коробку з-під прилавку, він дивився на мене. Цей погляд був якийсь занадто відверто оцінюючий. Його глибокі очі ніби пробивалися до кісток. І мені стало трохи не по собі.  

— Ви не з Ужгорода, так? — спитав він раптом.  

Я підняла очі, здивувалась: — А як ви здогадалися?  

— Не знаю. Інші інтонації, чужий акцент.  

В горлі стало несподівано сухо. Я облизала губи.  

— Я з Миколаєва, — сказала я. — Тут живу два роки. Ну як… живу. Знімаю квартиру. Сама.  

— І чому переїхали? — він нахилився трохи ближче. Загрозливо, і якось дуже... впевнено. І так, що серце вперлося в ребра, наче хотіло вибігти. А потім...вдихнув повітря навколо мене.

 Його очі потемніли, і він на секунду прикрив їх, ніби опановуючи себе.

Дивний чоловік. 
 

Я глянула на нього і потім на стелаж.  
 

— Не люблю, коли незнайомці питають про особисте. — відповіла, намагаючись тримати голос рівним.

Він, здається, не образився, просто кивнув:  

— Розумію, пробачте за недоречну цікавість. Я теж не люблю пускати людей у свій особистий простір. Можна подивитися ще оті варіанти, з чорного оксамиту?  

Нарешті він визначився.  

— Добре, — сказав, трохи втомлено, але з ноткою впевненості. — Оці з золотим тисненням і оці — з неоновими написами. Думаю, вони підійдуть до концепту мого клубу. Скільки це коштує?  

Я кивнула й показала в бік каси:  

— Прошу, ходімо, я вам проб’ю все.  

Я пішла попереду, намагаючись зосередитись, але спиною — відчувала його погляд, під яким я була наче мишкою-втікачкою.

ТА ЩО Ж ЦЕ ТАКЕ? Мені було незрозуміло, чому його присутність викликає в мені стан тривоги, адже він не був...дивним, чи екстравагантним. Його стиль, голос, поведінка — усе здавалося напрочуд стриманим, стильним. Але в цьому й було щось... хижо-спокійне. Наче такі собі приборкані інстинкти, загорнуті в ідеально відпрасований костюм. І саме це викликало тривогу.  

Мурашки пройшлись шкірою. Я силувалась цього не показувати.  

— Ось, — сказала я, пробиваючи покупки. — З вас... 1670 гривень.  

Він відкрив гаманець неквапливим жестом. Потім подивився прямо на мене, наче чогось чекав. Я автоматично почала рахувати решту, хоч у голові дзвеніло від цієї мовчазної паузи.  

— Як вас звати?  

— Мене?  

— Так. Вас.  

— Лея... — відповіла я, несвідомо ковтаючи кінець речення. — А навіщо вам?  

Він ліниво усміхнувся з ледь іронічним присмаком.

— Дуже приємно, Лея. Виявляється, ви чарівна дівчина, коли не обливаєте чимось гарячим.

Трясця! Я відвела очі, але відчувала, як обличчя починає пекти. І в ту ж мить він витяг із кишені два маленькі паперові прямокутники.

— Завітайте завтра до мене в клуб. Думаю, вам сподобається. Можете взяти з собою якусь подругу. Атмосфера буде шик, без перебільшення.  

Я вагалась. Мені хотілося сказати «ні». І водночас — «так».  

— Не бійтеся, — додав він тихіше, нахилившись трохи ближче. — Я не кусаюсь. Може...іноді.  

Його голос і слова дивно на мене впливали, мені чомусь захотілося торкнутися рукою до сорочки. Бррррр...Та що це з тобою, Леє? Оговтайся, негайно!  

Я повагалась і таки взяла запрошення.  

— Дякую. Я подумаю...  

— То ви прийдете, Леє?  

Я закусила губу.  

— Я подумаю, але не обіцяю.  

Чоловік провів рукою по русявому волоссю, і кинув очима на руку, де був годинник.  

— Вибачте, я уже спізнююсь, мені сьогодні ще на тренування. А ви — обов'язково приходьте! Буде жива музика, та стендап. Ми запросили до себе Романенко.  

— Дякую, прийду, якщо моя подруга Тамара погодиться.  

Я вже майже повернулась до каси, коли він раптом зупинився:  

— Лея...  

Я обернулась.  

Він пильно подивився мені у вічі, і здавалося щось хоче сказати. Але, трохи постояв, розвернувся й вийшов.


Двері за ним зачинились, і лише тоді змогла нормально вдихнути. Його потемнілий погляд лякав мене.