Розділ 1

Я тримала телефон плечем, намагаючись не впустити каву, одночасно розгрібаючи верхню полицю стелажа.  

— Тамаро, де ті твої ручки, про які ти казала? — голос у мене вже починав дертися до фальцету. 
Якого фіга, я, дипломований ветеринар, мушу стояти у свій вихідний, за прилавком магазина подруги, бо їй терміново знадобилося дітей у село везти? 

— Я ж вже казала, вони на самій останній полиці, зверху. І не дзвони мені, ти мене відволікаєш!  

— Та я ж не дзвоню! Це ти перша набрала!  

— І не дзвони мені, тут зв’язок поганий! — і клац. Вимкнула, як завжди, на самому піку мого роздратування.  

— Та ну тебе в баню,Тамаро... — прошипіла я собі під ніс.  

Зараза! Поки я тягнулась на носочках до цієї злощасної полиці, тримаючи в одній руці каву, в іншій — телефон, ще й намагаючись не зачепити скляні баночки з пісочними годинниками, рука смикнулась — і кава, мов за законами підлості, вислизнула із рук. 

— Добрий день, — пролунав знизу ошелешений голос. 

Я зістрибнула вниз із виразом обличчя, який радше кричав “ідіть всі геть”, ніж “вітаю, покупцю”.  

— Добрий день, вам що? Теж стікери з "Грою в кальмара"?  — буркнула я автоматично, намагаючись вичавити хоч тінь люб’язності.  

І тільки коли у відповідь не прозвучало ані хіхікання, ані обурення, а просто тиша, я підняла погляд — і зависла.  

Переді мною стояв чоловік. І не просто якийсь черговий бородатий чувак у худі, а… такий.
Чорні окуляри, русяве волосся укладене андеркатом, і накачані м'язи, які проглядали через сорочку...ЗАЛЯПАНУ МОЄЮ РОЗЛИТОЮ КАВОЮ! Ой! 

— Вибачте, — я пробелькотіла, — будь ласка, я… трохи втомлена, не виспалась...Давайте якось вичистимо? 

— Ви всіх клієнтів обливаєте напоями при першому візиті? — його голос викликав мурахи по спині. Низький, хриплуватий, з ледь вловимими владними інтонаціями.  

— Так. Тобто ні. В сенсі, я випадково, вибачте що зіпсувала сорочку! — Я знітилася, намагаючись хоча б трохи виглядати як нормальна людина. 

Він невдоволено подивився на пляму.

— Сподіваюся ви не працюєте бариста? 

От хамло!

— Н-ні, я ветеринар.

Він хмикнув.

— Жах. Співчуваю нещасним тваринкам.

— А можна ближче до діла??

— Гм, добре. Моя помічниця захворіла, і не замовила заздалегідь все що треба. А завтра в моєму клубі — закрита подія. Мені потрібні подарункові пакети з написами… чимось, що впишеться у тему вечора. І листівки. Можливо, з лаконічними побажаннями.  

Я кивнула, силкуючись зосередитися. Мізки відмовлялися функціонувати, бо він і далі на мене дивився. Тобто дивився так, ніби знав про мене щось таке, чого я сама не знаю. Його погляд ковзнув по моїх плечах, шиї, затримався на недоладному бульбику на голові, і мені раптом стало трохи незатишно.  

— Добре, в нас є кілька варіантів, — нарешті відповіла я, ковтаючи власну ніяковість. — Давайте я вам покажу. Пройдімте до стелажа.  

Я зробила крок, він — за мною. Дивно...щось у цьому чоловікові було. Якась чоловіча енергія, що відчувалася на рівні інстинктів.