Під час мого навчання у Львівському університеті, професор із наукового комунізму назвав нас, поважних п’ятикурсників, зіпсованим поколінням.
Аудиторія у відповідь на звинувачення невдоволено загула, висловлюючи свою незгоду й навіть обурення. Ми себе зіпсованими не вважали. Ми були дітьми свого покоління, але зіпсованості ні в собі, ні в своїх друзях не помічали.
То був 1987 рік. Днями той же професор передрікав нам скорий розпад Радянського Союзу… А ми дивились на нього круглими, повними нерозуміння очима й ніхто ні на йоту в це не вірив.
В істинності слів старого професора ми переконалися лиш тоді, коли через декілька років передбачення про розпад Радянського Союзу збулося. Істину ж про нашу зіпсованість осягати доводиться усе своє життя.
З роками стало зрозумілим і те, який підтекст вкладався у словосполучення «зіпсоване покоління». Йшлося не про одне покоління, а про цілих три, а то й про більше (якщо говорити про східну Україну). Про покоління тих, хто народжувався, виховувався і жив у соціумі Радянського Союзу. У соціумі, де над усіма нами проводився нечуваний своїм цинізмом експеримент.
Спершу нищили тих, хто експерименту заважав
На початку цьому експерименту дуже заважали мислячі й освічені люди. Знищивши спершу фізично середній клас - т.зв. буржуазію, незабаром настала черга піти під кулі й наших поетам, кобзарям, учителям, лікарям, інженерам й іншим представникам інтелігенції.
А за тим прийшли з так званим розкуркуленням до мислячого й розумного селянина, який під час усіх лихоліть і воєн умів дати собі раду й годував не тільки себе, а ще й цілі армії й царат, бо тримав державу, постачаючи її продукцією, платив податки. А щоби вже геть додушити те, що ще жило й дихало в Україні тисячолітніми традиціями, треба було організувати голодомор.
Так каральна машина радянської імперії фактично обезголовила кожен народ, який опинився у складі СРСР.
А там, як вже не було кому захищати старі народні традиції, культуру, людські й національні цінності, тоді вже настав сприятливий час для ліплення радянської людини, щоб була вона надійним «коліщатком і гвинтиком» новітньої імперії зла, служила цій імперії, була її м’ясом і кістьми, безперебійним робочим механізмом, для якого виконання повелінь правлячої партії та плану п’ятирічки було найвагомішим пріоритетом серед усіх пріоритетів.
Хоч ніяких більше пріоритетів, окрім як думання про підтримання свого фізичного існування не було. Комуністична ідеологія замінила бога, вихолостила правікові цінності, почасти видавила з пам’яті поколінь стару традицію й звичаєве право, репресіями розірвала навіть сам зв'язок між поколіннями.
Бо такі випадки, коли діти привселюдно відрікалися від своїх репресованих за ніщо батьків, як від злісних ворогів народу, були, на жаль, не поодинокі. А ті, котрі не відрікалися, їх просто ніколи не бачили й не знали, ростили їх як не родичі, то по дитячих будинках росли.
Великоімперська політика щодо мови
Якщо говорити про народи не російські, то тут замахнулися й на мову. Серйозно замахнулися. Це була вибудувана у високих кабінетах ціла імперська політика. «Вєлікий і магучій язик» був головнішим, вважався багатшим і кращим за нашу рідну мову. До того ж мав більше повноважень. Був, так би мовити, в привілейованому становищі.
Згадуючи своє далеке дитинство, скажу, що в наших селах на Костопільщині Рівненської області не було жодної російськомовної людини. То чому ж тоді ми, діти, всі піонерські лінійки та комсомольські збори, чогось на російську переходимо?
І пісні, і вірші в нас російські, які на сцені виконуємо, і сценарії написані російською, і твори на конкурс пишемо російською. Русскій язик в школі привілейований, цю мову союзну нам кращі вчителі читають зі званням методиста. Клас на дві підгрупи на рос.мову ділиться. На чільному місці в школі відоме гасло: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».
Все те ми вбирали в себе, як губка й висновки наводили на думку, що українська мова – мова простих селюків, а в літературі зовсім нічого читати. Ті, котрі так не думали. були скорше винятками. Особисто я, завдяки матері, яка працювала в бібліотеці, долучалася до читання творів Олеся Гончара, Михайла Смельмаха, Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Івана Цюпи не в скороченому вигляді з шкільної хрестоматії, а в томах.
І нехай ці письменники теж послуговувалися методом соцреалізму й виводили у своїх творах образ ідеального комуніста, неіснуючого в житті, – проте тло, на якому розгорталися події твору, було українським. І мова українська багата-пребагата. І ментальність – наша ріднесенька.
Нас не вчили своєї історії
Зіпсованим моє покоління росло ще й тому, що нас не вчили правдивої історії. Ми за чисту монету сприймали ту історію Радянського Союзу, яку для нас написали історики новітні.
Ми не відали, що нас безжально відтяли від плеканого поколіннями предків дерева роду й народу. І рід для нас перестав бути цінністю. «Наш адрес не дом и не улица, наш адрес – Советский Союз» - голосно виспівувало моє покоління цю модну на той час пісню.
Нас відлучили від Бога й церкви
Наше покоління, це, передусім, – покоління відлучене від Бога й церкви, покоління на 80 відсотків абсолютно безбожне (винятками тут хіба тільки виходці з тих родин, де традиції дідівські жили й плекалися, прищеплювалися дітям).
Покоління, яке не вірило й не знало Бога, – не заморочувалося й відчуттям провини, не каралось сумлінням сподіяного гріха. Можна збрехати, можна у ближнього відняти його річ, а списати на когось іншого.
А життя показувало і вчило, що чим ти вище на посаді, тим більше можна собі й дозволити: можна і взагалі того ближнього в тюрму посадити і там згноїти, або вбити, вчинивши усе те чужими руками, усього лиш підняттям телефонної трубки у своєму робочому кабінеті. А на трибуні в той же час казати високопафосні слова про любов до радянської батьківщини, про справу комуністичної партії і великого Леніна, про високу мораль і справедливість.
#412 в Не художня література
#3380 в Різне
у тексті є над чим задуматися, у тексті є автобіографічні моменти, у автора був поганий настрій
Відредаговано: 10.12.2021