Розділ III Слідами злочинця

Не рий яму іншому - сам туди впадеш

Українське прислів’я
 

Живи просто, проживеш років зо сто, а будеш лукавить, так чорт тебе задавить

Українське прислів’я
 

Наступного дня вся Сосновиця та навколишні села обговорювали вчорашній вибух на ярмарку в Коропі. Особливо жваві розмови велись в магазинах, на лавочках, і навіть в церкві було чутно тише перешіптування.

Ввечері того ж дня на лавці під вишнею точилась чергова розмова між трьома літніми жіночками, які обговорювали останні сільські новини. Співрозмовниць було троє – Ганна Качало, Марія Корж та Пелагея Бойко (Бойчиха, як її звали односельчани). Перші дві жінки були пенсіонерками, тримали домашнє господарство, з чого і жили, остання ж- Пелагея- була паламарем в місцевій церкві, так як була дуже побожна.

- Манько, Палажко, чи ви чули про вибух на вчорашньому коропському ярмарку?- запитала у подруг Ганна, висока огрядна жінка 69-ти років.

- Так, Галько, сьогодні в магазині про це говорили.- сказала поважно Манька.

- Пробочку! А що ж сталось?- запитала схвильовано Палажка. – Я була цілий день в церкві, допомагала нашому Івану Дмитровичу, тому нічого не знаю.

- Знаєш Толю Губара?- запитала в неї Ганна.

- Так, знаю. Сам він давно виїхав з села, має тут дім, а от його рідня живе біля Зарудки.

- Правильно. Так ось його машину підірвали вчора в Коропі біля самого входу на ярмарок.- вела далі Ганна, яка ,судячи з усього, була тут за головну.

- І він сам теж постраждав.- додала Марія, худа висока жінка з світло-блакитними очима, поправляючи картату хустку.- Сьогодні вдень продавчиня Любка розповідала. Вона вчора була там, і бачила, як Француз допитував усіх свідків.

- І що ж з Толіком зараз?- запитала Пелагея, невисока добра жіночка років 65-ти.

- Та хто його знає. Кажуть, що ще не приходив до тями, тому не можуть допитати.- розповіла подругам Ганна, яку в селі всі вважали місцевим радіо, адже знала все про всіх. Та оскільки розповідала тільки правду, не перекручуючи факти та не додаючи від себе, користувалась в селі певним авторитетом та повагою.

- Так ось я і кажу.- провадила далі Галька.- Не приходить в себе бідолашний Толя. І невідомо чи виживе.

- А винних ще не знайдено. – вставила своїх 5 копійок Манька.- Та чи й знайдуть.- додала повагом вона.

- Бідна Уляна, це ж яке горе для матері. Завтра ж навідаю її, мо’ яка поміч потрібна.- сказала Палажка.- Ми ж з нею в молодості колись товаришували.

- Ой, Палажко, ну ти як завжди- всім біжиш допомагати. Чи б тобі вони допомогли.- почала журити її Марія, кума Пелагеї.

- Та не чіпай її. - сказала Ганна.- Знаєш же, що не зміниться. Краще розкажіть мені чи вродили у вас в цьому році гурки? Бо в мене щось не дуже. Думала, закрию банок 30, а так вийшло, що лише на 20 гурків вистачило.

- Та ти знаєш, Галько, не лише в тебе така біда.- сказала Палажка, і розмова плавно перейшла на цьогорічний врожай городини.

Тим часом Василь Роздобудько навідався до лікарні дізнатись про стан Анатолія Губара, але, на жаль, стан потерпілого залишався незмінним - чоловік і досі був непритомний. Це звісно засмутило дільничого, але він був не з тих людей, що при першій же невдачі опускають руки, тому вирішив діяти. В першу чергу, він вирішив ще раз сам оглянути місце злочину, тому що хоч і любив своїх підлеглих, та знав, що іноді ці йолопи можуть щось не догледіти. Тому наступного ж дня, він прибув на місце злочину. Та на нього чекало розчарування- ніяких речових доказів не вдалось знайти.

Минали дні. Анатолій прийшов таки в себе через декілька днів, але нічого цікавого не міг розповісти. Всі його свідчення співпадали зі свідченнями свідків підійшов до машини, його погукав знайомий, Анатолій пішов до нього привітатись, і тоді прогримів вибух. Знайомого, як виявилось, звали Юрій Литвиненко. Він був старший за Толю на декілька років, але в школі вони іноді спілкувались. Зараз Юрій жив в Чернігові, чоловіки давно не бачились, саме тому Юра і покликав товариша, що, як виявилось, врятувало останньому життя. На запитання, хто може бажати йому смерті, Анатолій сказав, що уявлення не має. В нього звісно є конкуренти, то й же Мамай і Ліберман, недоброзичливці, але щоб хтось захотів його вбити, це вже занадто. Він уявлення не має, хто за цим стоїть. До потерпілого приставили охорону - раптом що. Роздобудьку з помічниками залишилось лише чекати чи не станеться щось таке, що прол’є світло на всю цю темну історію. І таки це сталось.

Днів через 5 після трагедії Костя Соколовський вирішив навідатись до Олесі, нареченої потерпілого, щоб дізнатись чи не потрібна їм з малою Лізою якась допомога. Підходячи до двору Анатолія, він випадково почув розмову двох, чоловіка та жінки, які тихо розмовляли у дворі неподалік забору, що виходив на вулицю. На жаль, Соколовський не чув початок розмови, але і від того, що він почув, йому стало не по собі. Говорив в основному незнайомий чоловічий голос, іноді йому відповідав жіночий, який належав Олесі.
 

- …Ти розмовляла з ним?- запитав чоловік.

- Так. На щастя, цей старий телепень нічого не бачив.- відповіла йому Олеся.

- Це добре. Слухай уважно, його наказано прибрати, адже він розізлив Мамая, не продавши йому свої ресторани. Тепер Шеф на нього страшенно лютий, так що «пощады не жди».

- Ясно. А я ж казала йому продати їх, вмовляла, та він не послухав.

- Старий осел. Так, ти зробила все, що могла. Ось тримай гроші за вчасне інформування про все, що нас цікавило. Ти їх заслужила.

- Дякую. Там стільки як домовлялись?

- Так, не хвилюйся, все по-чесному.

- Це добре. А що з буде з Толею?

- Його таки ліквідують, сьогодні ввечері до нього навідаються.

- Який жах.- сказала молода жінка.

- Так, давай тут без сентиментів. І щоб, як риба, мовчала, бо інакше і до тебе прийдуть.- сердито відповів її співрозмовник.

- Я зрозуміла.