Розділ I Загадкове зникнення годинника

Пахне рідне село

Тишиною лугів,

І роздоллям небес,

І піснями гаїв.

І полями,

Де сонячне світить чоло.
 

І хлібом, і цвітом,

І прадідом-дідом

Гріє душу село,

Моє рідне село!..

уривок з пісні Раїси Кириченко

«Моє рідне село»
 

Літо 2019 року видалось напрочуд спекотним. У місті була просто пекельна спека, як кажуть, навіть асфальт плавився; в селі ж ситуацію дещо рятували зелені насадження, озера, ставки, подекуди річки. Саме тому бізнесмен Анатолій Губар вирішив навідатись у своє рідне село Сосновиця Коропського району Чернігівської області, в якому не був вже близько року. Він народився і виріс в цьому селі, а потім поїхав до Одеси у пошуках кращої долі. Одеса сподобалась йому своєю неповторною атмосферою, властивою лише їй. До того ж тут було море, яке просто вразило Анатолія. Вивчившись на механіка, спочатку він працював за фахом в одній з місцевих автомастерських, але потім доля посміхнулась йому. На початку 90-х років Анатолій, Толік для близьких і друзів, познайомився з дуже серйозною людиною в сфері бізнесу Петром Михайловичем Макаруком, який запропонував йому бути його водієм. Через деякий час, назбиравши грошей, Толя вирішив відкрити свою справу – ресторан «Анатолія», який згодом став дуже відомою одеською мережею ресторанів. Працюючи на Петра Михайловича, він познайомився з багатьма впливовими людьми, знайомство з якими допомогло йому в розвитку ресторанного бізнесу.

Анатолій завжди любив мандрувати. Коли його справи в ресторанному бізнесі пішли вгору, де він тільки не побував -Турція, Єгипет, Іспанія, Хорватія, Італія і навіть Домініканська Республіка. З подорожей він завжди повертався з купою приємних вражень і гарних подарунків для рідних та друзів.

Не забував Анатолій і про особисте життя. В одеському магазині чоловічого одягу він познайомився з продавчинею Ніною, яка згодом стала його дружиною. В них народилось двоє чудових дітей Діма та Катя. 5 років тому сталось непоправиме – від важкої хвороби вмерла його дружина. Чоловік дуже сумував за нею, тому так і не одружився вдруге. Його син і донька виросли, ставши для нього відрадою. Правда років два тому він познайомився з Олесею, з якою в нього почались серйозні стосунки. Дітям молода жінка сподобалась, адже була приємною і розумною. Працювала вона перукарем в одному з салонів краси. Молода жінка була ефектною блондинкою, яка називала чоловіка по сучасному "Анатоль". Ресторатор навіть вирішив взяти Олесю з собою в Сосновицю.

В селі в Анатолія залишилась старенька мама Уляна, яка жила разом зі своїм молодшим сином Миколою та його сім’є - жінкою Оксаною та двома дітьми. Працював Коля завклубом. Також в Сосновиці в Анатолія було декілька друзів - колишніх однокласників, з якими він і досі підтримував стосунки. Одного з них звали Ілля Поліщук, іншого - Іван Городиський. Ілля був головою сільради, а Іван працював вчителем фізкультури у школі. Коли друзі збирались разом, то знову відчували себе молодими хлопцями. Так було і цього разу, Толя, Ілля та Ваня вирішили сходити поплавати на ставок, прихопивши з собою лише пиво та наїдки.

Водія Володю Анатолій Іванович відпустив, сказавши, що він на декілька годин вільний. Роздягнувшись, чоловіки занурились у воду, яка вже добре прогрілась на сонці. Вдосталь наплававшись, друзі всілись на теплому піску неподалік води. Розмовляючи та п’ючи пиво, чоловіки не помітили, як проминув час. Збираючись додому, Анатолій помітив, що зник його годинник «Rolex».

- Хлопці, ніхто не бачив мого годинника?- запитав Толя в товаришів.

- Та ні.- сказав Іван.- Ти пошукай ще, напевно він десь тут.- додав він.

- Ні, нема.- повідомив Анатолій, ще раз добре все оглянувши.

- Давайте разом пошукаємо.- запропонував Ілля, і чоловіки почали ретельно прочісувати берег ставка у пошуках годинника.

Впевнившись, що годинника таки нема, друзі почали радитись, що ж робити далі.

- Може звернутись до дільничого?- запропонував Іван.

- Гарна ідея.- підтримав Ілля.- Що скажеш, Толю?- запитав він товариша.

- Та, блін, не знаю.- сказав Анатолій.- Думаю, що не варто. Стільки розмов буде.- сказав чоловік, трохи подумавши.

Анатолій зателефонував своєму водієві Володимиру та попрохав приїхати. Хвилин через 10 хлопець вже був на місці. Володя був високим темноволосим хлопцем спортивної статури 25-ти років, улюбленцем жінок та фортуни. Він народився в бідній сім’ї, але завдяки гарній фізичній підготовці потрапив на військову службу до Національної гвардії України. Потім доля звела його з Анатолієм Івановичем, який поспілкувавшись з Володимиром, запропонував йому роботу особистого водія та тілоохоронця. Анатолію сподобався гострий розум та гарна фізична форма хлопця. І він не пожалкував про свій вибір – Володя виявився справжнім професіоналом, до того ж просто хорошим хлопцем, готовим прийти на допомогу будь-якої миті.

- Володю, ти часом нікого підозрілого не бачив, коли від’їзджав звідси?- запитав Анатолій.

- Та ні, не бачив.- сказав Володимир, згадуючи випадкову зустріч з двома дівчатами, які купались на протилежному березі ставка. Але на вигляд вони були зовсім не підозрілі, дівчата як дівчата. Особливо йому запам’яталась невисока струнка брюнетка, в якій одразу ж вбачалось дещо особливе. Він помітив їх, коли виліз з авто, щоб поплавати.- Щось трапилось?- запитав хлопець, відганяючи від себе образ дівчини.

- Так. Пропав мій «Rolex».

- Нічого ж собі!- здивовано промовив Володимир.

- Так, це нас всіх дуже здивувало.- сказав Ілля.

- Де що погано лежить, туди злодій очі теребить.- промовив Іван.

- Точно.- сказав Анатолій.- Влучно сказано.- додав він.

- Анатолію Івановичу, коли Ви помітили зникнення годинника?- запитав Володя.

- Коли ми вийшли з води і почали вдягатись.- відповів Анатолій Іванович.

- Шефе, це погано.- промовив його водій.- Тепер дуже невеликі шанси знайти крадія.