ПРОЛОГ

Іуди теж навчилися носити хрести

Станіслав Єжи Лєц
 

Був звичайний літній день. Одеса ніжилась на сонці, а десь поряд чулись звуки моря. Слід зазначити, що атмосфера цього портового міста зазвичай вражає кожного, хто приїздить до нього. Є щось особливе в ньому. Можливо це пов’язано з розкішними одеськими будівлями, які були створені італійськими архітекторами, а може це пов’язано з красивими широкими бульварами та вулицями, обсадженими акаціями. Хто його знає. Чимало цих вуличок ведуть до моря, яке радує око синіми барвами. Також в Одесі є багато пам’яток, на які варто подивитись - це і пам’ятник герцогу де Рішельє, і прекрасний оперний театр, і пам’ятник Л. Утьосову, і пам’ятник 12-му стулу тощо. Це прекрасне місто вражає відвідувачів різноманіттям рослин, тут ростуть гінкго білоба, токсикодендрон, рицина, акації, дуби, тополі та багато інших. Також в Одесі є і «знамениті дерева» - «пушкінська тополя», яка є найбільшим одеським деревом та росте на Торговій вулиці у дворі будинку № 19, а також дуб «чорна ніч» - найстаріше одеське дерево, яке можна побачити на проспекті Шевченка. І звісно ж в Одесі є чимало пляжів із золотим пісочком, охочі позасмагати та поплавати в Чорному морі завжди знайдуть туди дорогу - колоритні місцеві жителі підкажуть.

В цей день на одному з пляжів у відомому серед одеситів та гостей міста ресторані «Анатолія» сиділо двоє відвідувачів – молоді чоловік і жінка. Їх звали Ольга та Костянтин Соколоські, подружня пара з Києва. Вони недавно одружились, тому часто подорожували вдвох, насолоджуючись компанією один одного. Цьогоріч в Одесі було спекотно, туристи рятувались в ресторанчиках з кондиціонерами, під парасолями та у затінку дерев. Не були винятком і Оля з Костею, вони вирішили випити чогось освіжаючого у ресторані, які їм порекомендували їх київські знайомі. Спробувавши білого сухого вина та велику порцію смачних устриць, пара занурилась у приємну атмосферу закладу, слухаючи чергову джазову композицію. До них підійшов власник закладу з офіціантом, промовивши:

- Добрий день, мене звати Анатолій Губар, я - власник ресторану. Інформую вас, що ви в нас з початку сезону є тисячними відвідувачами, тому даруємо цю пляшку витриманого червоного вина «Мерло». - промовив чоловік, беручи з рук офіціанта пляшку вина та даруючи його здивованим відвідувачам.

- Дякуємо. Дуже приємно. Мене звати Костянтин, а це моя дружина Ольга. У Вас чудовий ресторан. Ми раді, що завітали до нього.

- А мені приємно таке чути, Костянтине. Насолоджуйтесь вином. Всього найкращого.

- І Вам.- сказав Костя.

Після цього власник закладу та офіціант розійшлись кожен у своїх справах. Слід зазначити, що всю цю розмову слухав молодий чорнявий чоловік років 30-ти, що сидів за сусіднім столиком з незадоволеним обличчям. Але закохані нічого не помічали, весело про щось спілкуючись. Потім їх дивний сусід встав, розрахувавшись, та швиденько попрямував до виходу з ресторану.

Того ж вечора в одному з приміщень старого елегантного будинку в центрі міста відбувалась дуже цікава розмова. В кімнаті сіділо троє - двоє чоловіків та одна жінка. В приміщенні горіло приглушене світло, тому обличчя присутніх не було видно. За стінами ледь чутно було ритмічну музику. Сама кімната була невеликою, з різним дубовим столом в центрі, за яким і сиділи всі присутні. На одній із стін висів величезний плазмовий телевізор. В правому кутку від вхідних дверей на підставці стояв вазон з фікусом. Слово тримав сивочолий чоловік міцної статури у чорному класичному костюмі з метеликом, який як видно тут був за головного:

- Слухайте уважно, двічі повторювати не буду. Об’єкт повинен бути ліквідований. Не захотів по хорошому, буде по поганому. Це було б краще зробити у місті, але оскільки наш об’єкт збирається у своє рідне село Сосновицю*, то будемо ліквідувати його там. Але обережно, зачищаючи сліди після себе. Де знаходиться ця Сосновиця?- звернувся шеф до жінки, відпиваючи рідину насиченого бурштинового кольору зі скляного стакану.

- В Чернігівській області.

- Он як. Мабуть село забуте Богом і людьми? В даній області багато таких сіл.- сказав головний.

- Та ні, наче досить розвинене - є школа, церква, магазин. - повідомила жінка.

- Зрозуміло. Береш інформування нашої команди про всі важливі події на себе.- знову звернувся до жінки головний.- Об’єкт тобі довіряє.- додав він.

- Добре, шеф.- сказала жінка.

- А що мені робити, шефе?- запитав чоловік, який судячи з голосу був досить молодий.

- Ліквідація нашого об’єкта повністю на тобі. Я сподіваюсь на тебе, дивись не підведи.

- Ви ж мене знаєте, я впораюсь.

- Знаю, тому і довірив це тобі. – сказав головний, відпиваючи віскі з льодом зі стакану. Якщо виникнуть форс-мажори, телефонуй мені, номер знаєш.

- Зрозумів, шефе.

- Щодо оплати. Аванс дам вам перед поїздкою, решту грошей отримаєте, коли все буде зроблено.- повідомив головний.

- Дякуємо, шеф.- в один голос промовили чоловік та жінка.

- Чекаю від тебе інформацію щодо дати від’їзду. - сказав шеф, звертаючись до жінки.

- Зрозуміла. Попередньо Об’єкт вирушає до села завтра зранку. Якщо стануться зміни, я повідомлю Вас.

- Дякую. Люблю мати справу з професіоналами. Пам’ятайте - мені потрібен цей ресторан. А тепер допивайте віскі та розходимось.- сказав присутнім головний.
 

* назва села є вигаданою