Розділ 3 — Юристка з Верхнього Саду

Розділ 3 — Юристка з Верхнього Саду

День тягнувся у виснажливому очікуванні. Кіра відвела Лізу й Майю до клініки Гершеля, ризикуючи коротким, але необхідним переходом через периферійні квартали середніх рівнів — маршрутом, який вона обирала з особливою обережністю, постійно перевіряючи, чи не з'явились ознаки стеження.

Гершель, побачивши їх на порозі, виснажених, брудних, з дитиною на руках, лише мовчки відчинив двері ширше, впускаючи всіх трьох усередину без жодних запитань, які могли б зачекати до того моменту, коли найтерміновіші потреби — їжа, вода, безпечний прихисток — будуть задоволені.

— Ти виглядаєш так, наче пройшла крізь пекло, — сказав він нарешті, коли Кіра сіла на стілець у його кабінеті, дозволяючи собі коротку мить відпочинку, поки Ліза розташовувала Майю на невеликому імпровізованому ліжку, яке Гершель, судячи з усього, підготував заздалегідь, передбачивши, що вони можуть повернутись.

— Майже буквально, — відповіла Кіра втомлено. — Резервуар знайдено. Вірус у системі. Але Адріана схопили.

Гершель насупився, наливаючи їй склянку води з чистого, фільтрованого джерела, яке він тримав спеціально для найважчих випадків, коли пацієнти потребували чогось кращого за стандартну воду Нижнього Шару.

— Схопили, — повторив він. — Це означає, що весь план під загрозою?

— Найважливіша частина вже виконана, — сказала Кіра, приймаючи склянку і роблячи довгий, спраглий ковток. — Вірус поширюється системою водопостачання, незалежно від того, що станеться з Адріаном далі. Але я отримала повідомлення від когось на ім'я Марта Ковальська — юристка з "Біо-Генезису", яка каже, що знає спосіб допомогти йому втекти.

— Ти довіряєш цьому повідомленню?

Кіра завагалась, обмірковуючи це питання, яке сама ставила собі протягом усього ранку.

— Не знаю, — визнала вона нарешті чесно. — Але Адріан ризикнув усім заради нас. Я не можу просто відвернутись, не спробувавши.

Гершель довго дивився на неї, і в його очах Кіра побачила ту саму суміш тривоги й неохочого розуміння, яку бачила вже багато разів за останні дні.

— Ти виснажена, Кіро, — сказав він нарешті. — Фізично, емоційно. І я підозрюю, що твоя рука знову турбує тебе більше, ніж ти показуєш.

Кіра мимоволі глянула на власну праву руку, яка справді почала знову подавати тривожні сигнали — легке тремтіння, ознака того, що дія останньої дози блокатора наближалась до завершення.

— Я впораюсь, — сказала вона, хоч у голосі бракувало переконливості навіть для неї самої.

— Дозволь мені принаймні дати тобі свіжу дозу перед тим, як ти підеш на цю зустріч, — сказав Гершель, підводячись і прямуючи до шафи з медикаментами. — І, Кіро, — додав він, зупинившись, — я хочу, щоб ти знала: незалежно від того, що станеться далі, те, що ти вже зробила, врятує незліченну кількість життів. Ти вже герой, навіть якщо цей останній ризик не вдасться.

Кіра відчула, як щось стискається в горлі від цих слів, несподівано зворушена тим ступенем визнання, яке рідко отримувала за роки важкої, часто невдячної роботи бігунки.

— Дякую, Гершелю, — сказала вона тихо. — За все.

Ближче до вечора, коли сонце, точніше штучне освітлення, що імітувало сонячний цикл у місті-колисці, почало тьмяніти, сповіщаючи про наближення ночі, трекер Кіри знову завібрував — обіцяне повідомлення з координатами зустрічі.

«Точка: покинутий торговий центр на межі п'ятого й шостого рівнів, третій поверх, колишній магазин електроніки. Час: за годину. Прийдіть без зброї, без пристроїв стеження. Ця зустріч так само небезпечна для мене, як і для вас».

Кіра прочитала повідомлення, відчуваючи знайомий укол тривоги, змішаний з рішучістю, яка вже стала майже звичним супутником останніх днів. Вона перевірила власне спорядження — електрошокер, попри інструкцію не брати зброю, вона все ж вирішила залишити при собі, схований у внутрішній кишені куртки, надто добре знаючи, наскільки непередбачуваними можуть виявитись подібні зустрічі.

— Я маю йти, — сказала вона Гершелю та Лізі, які обидва спостерігали за нею з тривогою, змішаною з мовчазною підтримкою.

— Будь обережна, — сказав Гершель, стискаючи її плече коротким, підбадьорливим жестом.

— Повернись, — додала Ліза, повторюючи ту саму просту, але важливу вимогу, яку висловлювала вже багато разів за останні дні.

— Завжди, — відповіла Кіра, посміхнувшись втомлено, перш ніж вийти з клініки в темряву вечірніх вулиць Нижнього Шару.

Покинутий торговий центр являв собою похмуру, майже моторошну споруду — колись, судячи з залишків вивісок і зотлілих рекламних постерів, він слугував одним з найбільших комерційних центрів середніх рівнів, місцем, куди навіть деякі мешканці Нижнього Шару могли б заходити купувати дешеву електроніку чи побутові товари. Тепер же, після років занепаду й закинутості, він перетворився на моторошний скелет колишньої торгівлі, порожні вітрини зяяли темрявою, а колись яскраво освітлені коридори тепер потопали в напівтемряві, порушуваній лише поодинокими, ледь функціонуючими аварійними лампами.

Кіра піднялась на третій поверх обережно, прислухаючись до кожного звуку, готова в будь-яку мить сховатись чи втекти, якщо ситуація виявиться пасткою. Колишній магазин електроніки, вказаний у повідомленні, легко впізнавався за характерною, хоч і вже майже стертою вивіскою, що досі висіла над входом, освітлена слабким мерехтливим світлом однієї з небагатьох функціонуючих ламп поблизу.

Всередині, серед порожніх полиць і уламків давно розкраденого обладнання, стояла жінка — років сорока п'яти, з коротким сивуватим волоссям, одягнена в простий, практичний одяг, який, попри намагання виглядати непомітно, все ж виказував якість і крій, характерний радше для середніх, ніж нижчих рівнів суспільства.

— Ви Кіра? — запитала вона, коли Кіра увійшла, голос жінки звучав напружено, обережно.

— Так. Марта Ковальська?