Розділ 2 — Заклик з тіні

Розділ 2 — Заклик з тіні

День тягнувся нескінченно. Кіра намагалась поводитись так, наче нічого не сталося — вийшла на короткий, безпечний маршрут доставки медикаментів для сусіднього блоку, щоб не привертати уваги своєю відсутністю на звичних маршрутах, лишила Майю під наглядом Гершеля, який неохоче, але погодився потримати дитину кілька годин, бурмочучи щось про те, що "у мене клініка, а не дитячий садок, Кіро, май совість".

Але думками вона весь час поверталась до опівночі. До водоочисної станції в секторі дев'ять — району, який навіть за мірками Нижнього Шару вважався мертвою зоною: старий промисловий комплекс, закинутий ще за часів, коли систему очищення централізували й перенесли до нової, ефективнішої станції ближче до меж середніх рівнів. Тепер там залишились тільки іржаві резервуари, розбиті труби і темрява, у якій, за чутками, ховались і банди, і мутовані звірі, і привиди — останнє, звісно, було лише забобоном, але в Нижньому Шарі забобони мали дивну властивість виявлятись правдою частіше, ніж хотілося б.

Ближче до вечора вона повернулась до клініки Гершеля. Той сидів у кріслі, тримаючи Майю на колінах з незграбністю людини, яка звикла лікувати дорослих, а не бавитись з немовлятами, і дитина, здається, сприймала це філософськи — не плакала, лише уважно розглядала обличчя старого лікаря великими темними очима.

— Вона на диво спокійна дитина, — зауважив Гершель, коли Кіра увійшла. — Їла двічі, спала більшу частину дня. Жодних ознак дистресу, попри всю метушню навколо неї.

— Може, відчуває, що ми на її боці, — сказала Кіра, забираючи Майю обережно. — Мені потрібна твоя допомога, Гершелю. Ще раз.

— Дай вгадаю. Ти отримала ще одне повідомлення від таємничого доброзичливця.

— Зустріч сьогодні опівночі. Стара водоочисна станція, сектор дев'ять.

Гершель насупився, і в цьому насупленні читалась не лише професійна тривога лікаря, а щось глибше — тривога людини, яка прожила в Нижньому Шарі досить довго, щоб знати, які місця варто оминати навіть удень, не кажучи вже про північ.

— Сектор дев'ять, — повторив він. — Кіро, ти розумієш, що це територія банди Кіготь? Вони контролюють всі підходи до старої станції ще з часів, коли я був молодшим за тебе зараз.

— Я знаю територію Кігтя, — відповіла Кіра. — У мене були з ними справи раніше. Не дружні, але й не ворожі. Поки платиш мито за прохід, вони не чіпають.

— А якщо цього разу вирішать, що дитина на твоїх руках варта більше за будь-яке мито?

Кіра подивилась на Майю, яка саме заснула у неї на руках, зморена денними подіями, і відчула, як усередині щось стискається від того самого страху, який Гершель щойно озвучив уголос.

— У мене немає вибору, — сказала вона нарешті. — Той, хто мене найняв, знає щось про цю дитину. Можливо, єдиний, хто може пояснити, що відбувається і як нам вижити далі. Я не можу відмовитись від зустрічі просто тому, що місце небезпечне. Усе навколо мене зараз небезпечне.

Гершель довго дивився на неї, потім зітхнув і піднявся, підійшовши до старої металевої шафи в кутку кабінету.

— Тоді принаймні візьми це, — сказав він, дістаючи звідти невеликий, потертий пристрій — щось середнє між рацією і сканером, з поламаною антеною, примотаною ізолентою. — Саморобний глушник низькочастотних сенсорів. Не ідеальний, застарілий вже років на десять, але може дати тобі кілька зайвих секунд, якщо хтось спробує відстежити вас через біометричні маркери дитини.

— Звідки в тебе таке?

— Скажімо так, у мене були пацієнти, чия робота вимагала подібних речей, і не всі з них дожили, щоб забрати обладнання назад, — Гершель простягнув пристрій їй. — Візьми. І, Кіро... будь обережна. Я маю на увазі це серйозно, не просто як звичну фразу на прощання.

Кіра взяла глушник, сховала у внутрішню кишеню куртки поруч із запасним блокатором, і кивнула лікарю з тією вдячністю, яку рідко висловлювала словами, бо слова здавались недостатніми для того, чим Гершель був для неї і для всього Нижнього Шару — одним із небагатьох, хто ще пам'ятав, що означає лікувати не заради вигоди, а заради самого принципу того, що кожне життя, навіть приречене на Спек, заслуговує на гідність.

Вежа «Біо-Генезису», того ж дня

Іллай Кросс не спав уже майже добу, хоч зовнішньо це майже не відчувалось — нейроімплант, вмонтований у стовбур його мозку кілька років тому, дозволяв підтримувати гостроту концентрації навіть за межами нормальних людських можливостей, компенсуючи брак сну мікродозами стимуляторів, що вводились автоматично через систему, вживлену під шкіру передпліччя.

Він сидів у захищеній кімнаті для допитів, розташованій на технічному поверсі, куди мали доступ лише найвищі чини служби безпеки, і дивився крізь односторонню скляну панель на молодого техніка з лабораторного персоналу третього підземного рівня — того самого, хто мав нічну зміну в момент, коли контейнер з дитиною зник із захищеного сховища.

— Ще раз, — сказав Іллай у мікрофон, голос його лунав у сусідній кімнаті через динамік, рівний, майже дружній тон, який, як він давно навчився, лякав людей значно більше за крики й погрози. — Розкажіть мені, що сталося тієї ночі.

Технік — молодий чоловік, років двадцяти п'яти, з обличчям, вкритим потом, попри те, що температура в кімнаті підтримувалась на комфортному рівні, — заговорив тремтячим голосом, повторюючи вже втретє ту саму версію подій:

— Я... я нічого не бачив, сер. Система показала санкціонований доступ до сховища о другій годині сорок дюжен минуті, з правильним кодом авторизації рівня Омега. Я не мав підстав ставити запит під сумнів, коду достатньо, щоб...

— Код рівня Омега, — перебив Іллай тихо. — Знаєте, скільки людей у цій компанії мають доступ до кодів рівня Омега, здатних розблокувати сховище проекту "Прометей"?

— Ні, сер.

— П'ятеро, — сказав Іллай. — Включно зі мною. Включно з генеральним директором. І включно з доктором Адріаном Вейном, головним архітектором самого проекту.