Розділ 1 — Ціна повітря

Розділ 1 — Ціна повітря

Нижній Шар не мав неба. Замість нього — сталева решітка естакад, труби вентиляції завтовшки в людський зріст і вічний, як подих астматика, туман із заводських викидів, що осідав на шкірі масним жовтим пилом. Люди тут дихали через фільтри навіть уві сні, бо повітря, яке потрапляло сюди знизу вгору через щілини Верхнього Саду, було вже двічі перепущене через легені Чистих — і те, що ті видихали, для Шламу було майже отрутою.

Кіра прокинулась від того, що права рука не слухалась.

Це почалося три тижні тому. Спочатку — легке поколювання в кінчиках пальців, наче відсидів руку вночі. Потім пальці почали затримуватись, наче хтось у мозку загубив дріт, що вів до них команду. А сьогодні вранці, коли вона спробувала стиснути кулак, вказівний і середній палець просто не відгукнулись. Лежали мертвим тягарем, ніби чужі, пришиті вночі якимось невдалим хірургом.

Вона сіла на матраці, підняла руку до обличчя і подивилась на неї так, як дивляться на годинник, що відраховує чуже життя. У квартирі — якщо це слово взагалі підходило до бетонної коробки два на три метри з кранatorized-водопроводом і однією лампою на акумуляторі — було холодно. Крізь вентиляційну решітку долинав гул конвеєрів нижнього ринку: там уже прокидались торговці, вмикали генератори, кричали одне на одного мовою, що була сумішшю чотирьох мов і сленгу бігунків.

— Ну давай, — прошепотіла вона до власної руки, наче та могла її почути й посоромитись. — Не сьогодні. Мені сьогодні потрібні обидві.

Вона потягнулась до пластикового контейнера під матрацом, дістала звідти шприц-ручку з блокатором — сірувату, без етикетки, куплену в підпільного хіміка на Ринку Кісток за ціну, яка з'їдала третину її тижневого заробітку. Голка увійшла в основу шиї, туди, де під шкірою була вживлена мікропорт-система, яку їй встановили ще в дитинстві разом з усім Шламом — не з турботи, а щоб Чисті могли відстежувати біометрику населення, яке вони годували крихтами. Блокатор пішов у кров холодною хвилею, і за кілька секунд пальці ожили — незграбно, з запізненням, але ожили.

Спек. Так це називали в Нижньому Шарі — коротко, буденно, як називають погоду. Каскадна відмова органів. Наслідок вірусу «Лос-3», що вісімдесят років тому перетрусив увесь людський геном і залишив тим, хто не міг заплатити за Біощит, нестабільну, тріскаючу по швах ДНК. У Чистих клітини оновлювались бездоганно, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, аж поки хтось не вирішував, що час зробити ще одне підтягування чи ще одну заміну печінки. У Шламу — клітини накопичували помилки, як стара плівка накопичує подряпини, аж доки зображення не розсипалось остаточно.

У двадцять п'ять — двадцять сім починалось. У двадцять вісім-тридцять — закінчувалось.

Кірі було двадцять вісім.

Вона встала, накинула куртку з підбитим кевларом коміром — не для стилю, а тому що в тунелях між рівнями траплялись і ножі, і зуби мутованих щурів завбільшки з кота, — і підійшла до маленького дзеркала, прикрученого до стіни шматком дроту. Обличчя, що дивилось на неї, було худе, з різкими вилицями і темними колами під очима, які не зникали, скільки б вона не спала. Але очі — сірі, майже сталеві — ще горіли. Поки що горіли.

За тонкою перегородкою, що відділяла її куток від сусіднього, почувся шурхіт, потім тихий кашель, потім голос — дитячий, сонний:

— Кіро? Ти йдеш?

— Йду, Лізо. Спи ще.

— Ти повернешся ввечері?

Кіра завмерла з рукою на застібці куртки. Це питання Ліза ставила щоразу, відколи їй виповнилось шість і вона почала розуміти, що означає бути бігункою в Нижньому Шарі. Відколи зрозуміла, що не всі, хто йде вранці на «маршрут», повертаються ввечері.

— Завжди повертаюсь, — відповіла Кіра. — Спи.

Вона зайшла за перегородку. Ліза лежала, закутана в ковдру, зшиту з десятка старих светрів, — русяве волосся розкидане по подушці, зроблена саморобно з наповнювача пакетів для пінопласту. Десять років. Ще три-чотири роки — і в неї теж почнуть відмовляти органи, якщо тільки...

Якщо тільки Кіра не встигне.

Німецький протектор. Генна вставка, яку розробила одна з небагатьох незалежних лабораторій, що не належали «Біо-Генезису» — корпорації, яка контролювала виробництво Біощита і, відповідно, контролювала, хто житиме довго, а хто згорить за півроку. Протектор не робив людину Чистою. Він просто стабілізував найкритичніші ділянки геному настільки, щоб Спек не запускався раніше п'ятдесяти-шістдесяти років. Це коштувало суму, яку звичайний бігунок заробляв за півтора десятиліття безперервної роботи.

У Кіри було зібрано близько третини.

Часу лишалось значно менше.

— Я тебе люблю, — сказала вона, поправляючи ковдру на плечі сестри. Ліза щось промимрила у відповідь, уже занурюючись назад у сон, і Кіра дозволила собі на секунду затримати руку на її волоссі — тій самій руці, що годину тому відмовлялась слухатись, — перш ніж встати і вийти.

Ринок нижнього рівня о цій годині вже гримів. Торговці розкладали товар — переважно контрабанду з середніх рівнів: консерви з простроченим терміном, антибіотики, зняті з мертвих кінцівки протезів на запчастини, підроблені перепустки. Над усім цим висів запах смаженого соєвого білка, машинного мастила і того специфічного смороду вологого бетону, який ні з чим не сплутаєш, якщо провів у ньому все життя.

Кіра проштовхувалась крізь натовп, кивала знайомим, ігнорувала пропозиції купити «щось особливе, тільки для тебе, Кіро, ти ж наша найкраща бігунка». Її ціль була на іншому кінці ринку — маленька контора, обшита іржавим листовим металом, з вивіскою «ДИСПЕТЧЕР» намальованою від руки. Всередині за столом, зваленим із трьох різних матеріалів, сидів Тобіас — товстий, лисий, з протезом замість лівого ока, який постійно моргав з легким електронним клацанням.

— Кіро, — прогугнявив він, не піднімаючи погляду від планшета. — Думав, ти сьогодні не прийдеш. Чув, у тебе рука барахлить.