Розділ 16

Наступні кілька днів заряджає дощ і валить безперестану, наче під замовлення нашого інструктора. Тепер, окрім купи спорядження, яке ми зазвичай тарабанимо на собі, на нас ще ллє вода. Нічого особливого, зрештою, бо жодна обставина не повинна стати на перепоні виконанню завдання. Але вода дратує. Безперервним потоком вона стікає по голові, потрапляє у вуха, лоскоче ніс. Ми, наче ті корови, постійно спльовуємо на землю, коли вона збирається у роті. Сьогодні без шоломів, і це ускладнює задачу. Після подолання поставлених п’яти кілометрів зупиняємося, обтрушуючись, на кшталт кудлатих лайок.

Заходимо в зал, намотуємо бинти на руки. На все про все кілька хвилин. Починається бойовка. Отут своє роздратування й скидаємо. Кілька разів я добряче даю в морду Климові, він подвійним пробиває оборону та заряджає мені у щелепу. Стерпно. Щелепа рухається, зуби стоять. Клим усміхається, а після ще одного раунду промацує око.

— На місці, брате. Майком Вазовськи тебе не зробив.

Клим пхиркає і показує мені середній палець.

Після двійок працюємо у трійках, а потім кілька годин у  залі з залізом, щоб зігрітись та повністю видихнути. Коли робочий день добігає кінця, відчуваю приємну напругу у тілі та чисті мізки. Останнє ціную найбільше.

— Наступного тижня відпрацьовуємо штурм «Нікольського», — повідомляю вже у роздягальні.

— У який день, Бурий?

— У який скажуть, у такий і відпрацьовуватимемо, — усміхаюся та кидаю брудний рушник на спільну купу.

— А що, тобі принципово, коли вдома не ночувати, у вівторок чи середу? — гукає Сашко, хлопці гигикають.

— Серед тижня плювати. У суботу річниця зі смерті матері, — стримано відповідає Рись.

Поки стримано. Але ми пліч-о-пліч багато років, і подібні теми — табу для жартів. Мразот у нас нема. Був один, вийшов швидше, ніж десять кілометрів пробігав.

Регіт миттєво припиняється. Сашко тихо й коротко перепрошує, Рись, він же Андрій, відповідає, що претензій не має. Хлопці беруть рушники з чистої стопки та йдуть у душ, роздягальна порожніє. Я умисне затримуюсь та підходжу до Рисі.

— Точної дати не озвучили, — це не новина. Швидше за все нас просто піднімуть серед ночі по дзвінку. Але є шанс, що дату назвуть. Мене ж попередили щодо наступного тижня. — Але я спробую закинути, щоб не субота.

— Дякую, Ведмедю, — киває побратим.

— Сестра як?

Ангеліні сімнадцять, якщо я правильно пам’ятаю. І от вона зі смертю матері впоралася зовсім погано. Подробиць не знаю, але Андрію тоді було зовсім погано. Навіть керівництво ввійшло в положення та дозволило позачергову відпустку. Позачергову, тому що мати Андрія хворіла дуже.

— Працює з психологом, але до кінця ще не оговталась.

— Тримайся, Андрюхо, — коротко плескаю його по плечу.

— А варіантів більше й нема, — всміхається він. — Поки ноги не простяг, гребу.

Губи розтягуються у посмішку в нас обох. Чорний гумор — також гумор.

Виходжу з душу та дістаю телефон з шафи.

«Цей дощ зводить мене з розуму. Я постійно хочу спати», — відповідає Яна на моє побажання доброго ранку.

«Ти що там заснув?» — читаю те, що вона надіслала слідом.

«От щастить тобі. А я тут фігури з наукових гранітів вигризаю!» — так і бачу, як фиркає, морщить носик та невдоволено зітхає.

Сміюся, згадуючи крос в п’ятірку замість ліжка та друкую відповідь:

«Не бурчи, карамельна. Заберу тебе о п’ятій з «Солодко та ще трошки».»

Якась двозначна назва у заклада, ні? А ще дуже пасує тій, котру я хочу побачити. Солодка, ніжна студентка з гострим язиком та розумними думками. Надто юна для мене та мого способу життя, але тягне. З батьками у неї проблеми чи що? Те, що минулого разу Яна перенесла місце зустрічі від будинку до кав’ярні, а на зворотному шляху попросила загальмувати біля іншого під’їзду — точно не є примхою або збігом. Віру у збіги зруйнувала профдеформація.

Врахувавши ці нюанси, пам’ятаючи її сум’яття при зім’ятих поясненнях, обрав комфортний для неї варіант. Навіщо створювати дискомфорт? Я не лізу з питаннями, бо й сам усього не розповідаю. Надто мало часу знайомі, щоб дійти до особистого, а я не вішаю оголошення про вид своєї діяльності.

— Що такий загадковий, принцесо? — штовхає мене плечем Ігор.

— У когось завелось курчатко?

— У ведмедя курчатко? Там така має бути, яка й гриву причеше…

— Ага! Й по гриві дасть! — з реготом вигукує Мстислав.

Інколи він бісить, та зазвичай отака балаканина — відмінний спосіб підняти собі настрій. Мстислав у нас за оркестр, але це поки не доходить до бойової задачі. Там він Скеля. Позивний йому пасує.

— Ти ба, тебе вже одружили, брате, — прискає Клим, звертаючись до мене.

— Хлопці, ви коли конкурс на кращу жінку для мене влаштовуватимете, хоч покличте глянути. Цікаво ж! — вклинююсь у жваве обговорення.

Вибухаємо черговим сміхом, а я отримую повідомлення від Яни з обіцянкою, що вона буде готова вчасно. Усміхаюся, бо щось слабкувато віриться. Нехай, я й приїхав тоді раніше, та передчуття говорить, що якби прибув вчасно, все одно б чекав.

— А в тебе що, Вікінгу? Коли весілля? — звертається Гнат до Клима.

— Ти цього орангутанга бачив? — киває на Клима Мстислав. А тоді складає долоні рупором й озвучує оголошення: — Матері, бережіть доньок! Брати, дивіться за сестрами! Містом блукає сексуальний та непередбачуваний!

— От дурень! — хитаю головою під загальний регіт.

— Як знайду ту саму, завʼяжу! — сміючись присягається Клим. Той, який Вікінг.

Невдовзі розходимось. Клима сьогодні не підводжу, він вже забрав машину з сервісу й знову відчуває себе мобільним, динамічним та швидким.

Сідаю за кермо, заводжу двигун, коли раптом роздається дзвінок. Номер телефону, що я його бачу на екрані змушує переривати будь-які справи у будь-який час. Зараз не виключення. Ніколи не виключення. Я вимикаю двигун і тисну на зелену сенсорну кнопку.