Розділ 15

Ян

— Привіт, Шеф! — плескає мене по плечу Клим, коли на ранок понеділка я заходжу у роздягальню.

Я вітаюся з побратимами та відходжу вбік, помітивши кивок Клима.

— Вероніка з відпустки вийшла, — говорить, знизивши голос.

Киваю, приймаючи інформацію. Й на знак подяки, й за її надання, а потім йду на вихід.

Я командир групи, Клим — мій другий. Ми працюємо у зв’язці, доводимо рухи до автоматизму, відпрацьовуємо досконально, щоб безумовно покладатися одне на одного. Увесь спецпідрозділ залежить від підготовки кожного з нас, а полегшити рівень безпеки у роботі, де непідготовленість — головний ворог, можливо лише у випадку, коли кожен член підрозділу чітко знає, розуміє як, та діє. Всі ми поділені на двійки, бо якщо один у зоні ризику, його прикриває другий і навпаки. Це для того, щоб збільшити шанси життя. Якщо прикривати когось одного у бойовій задачі кинуться гуртом — загинемо. Але страхують, звісно, усі. Ми єдиний механізм, заточений на життя. Своє та кожного побратима. А другий — це і за брата, і за свата, і за мати рідну.

Робочий жарт. Специфічний, але і я тут не в дурня на роздягання граю.

Перший та другий мають знати одне про одного майже все, бути вхожими в дім та родину, бути в курсі проблем та нещасть, радіти одне за одного та підтримувати. Другий — це більше ніж друг. Це побратим, член родини.

Клим не одружений, тому з цього боку життя у нього все стабільно. А ось побратим був вхожий у мій дім ще у ті часи, коли він був нашим з Веронікою спільним. Тоді нас можна було назвати щасливими.

Все змінилося поступово.

Скандал за скандалом, починаючи з того, що я мало заробляю і закінчуючи тим, що моя робота небезпечна. І врешті зводилося до закидів, мовляв, за ці гроші я б взагалі круків міг ганяти та спати у жінки під боком, замість того, щоб ризикувати життям.

Я був категоричний, вона наполягала, що знайде краще, я не тримав. Вона бісилася, що не вмовляю та не змінюю напрямок професії. Робота з паперами у штабі її б влаштувала, але не мене. Не мене. Крапка.

Врешті решт Вероніка прямо продемонструвала, що не жартувала. Демонстрація була наочною у моїй квартирі. Розуміння накрило її потім, а Клим й досі загадується над питанням, наскільки гарний з неї психолог. Я сто років до того не пив. І після також. Мене ледь зі служби не поперли, та потім все ж пішли назустріч.

А ось Вероніка оговталася і прагнула миру. Замість миру отримала дві валізи під двері батьківської квартири та документи на розлучення. Кілька разів ми переспали. Не знаю, що саме я хотів відчути, та посмаком і першого, і другого зв’язку залишалася лише відраза. Думаю, в один з тих разів вона й зробила дублікат ключів. На пластилін ліпила чи що? Діяла тихо та пронирливо. З чітко поставленою задачею. Та дурепою я її не вважав ніколи.

Вероніка прямує від паркану до будівлі. Дорогою вона щось поправляє у сумці, а завбачивши мене скидає підборіддя, вирівнює спину та навіть її хода змінюється. Усміхаюся кінчиком рота: невже не розуміє, що вже все?

— Яне, рада тебе бачити.

— Заходь, поговоримо, — киваю на вхід у будівлю, де праворуч коридором знаходиться її кабінет.

— Добре, — посмішка торкається жіночих губ.

Вероніка застигає та вдивляється у мої очі кілька зайвих секунд, у які її думки стовідсотково відправляються у протилежному від мого наміру розмови напрямку. Втім, все ж розвертається та, випилюючи вісімки стегнами, заходить у штаб. Життя у військового починається рано, тому те, що більшість вже на службі — не дивина, норма. Кілька співслужбовців снують туди-сюди, і я, і Вероніка обмінюємось з ними привітаннями.

Вероніка відчиняє двері ключем та проходить всередину, заходжу слідом. Я одразу взяв невеличку зв’язку у фокус, але, як і було очікувано, ключа від моєї квартири там не знайшов.

— Кави, Яне? Давай зроблю, м? — її слова можуть здатися простою коректністю, проте у них закладена частка турботи. Турботи, занепокоєння, бажання піклуватися. Усе те, що скаже мені про її небайдужість та змусить згадати.

Але натомість згадую, як удар за ударом ледь не вбив мужика, якого зняв з неї. Дякую Климу, я був у кроці від ґратів.

Вона підходить до столу, ставить на нього сумку, тоді як я зупиняюсь серед кабінету.

— А у тебе хіба не алергія на каву? — питаю беземоційно, але добре пам’ятаю, що саме розповідала мені Яна.

— Та ні, — вона веде плечем, а потім посміхається ніжною усмішкою. — Це як і раніше мій улюблений напій. Пам’ятаєш, я оголена у твоїх руках на нашій кухні з чашками кави у руках?

— Припини, — я навіть не кривлюся. Злість вже минула.

— Ти не можеш заборонити мені згадувати те, що я плекаю у пам’яті. — Скидає голову, голос твердий. Вона відстоює своє, підсилюючи важливе.

— Згадуй, — потискаю плечима.

Яке мені до цього діло? Раніше я горланив, що нехай згадує той обрубок між своїх ніг, зараз мені все одно.

— А пам’ятаєш… — починає вона, а мене це не цікавить.

Я переводжу погляд на годинник на правій стіні.

— У мене немає на це часу. — Відрізаю різко, і Веронічині очі округляються. Вона замовкає, тому що жінка, що провела поряд понад п'ять років не може не бачити зміни. — Я говорю, ти запам’ятовуєш, якщо проблеми, запиши: ще раз ти зайдеш у мою квартиру за моєї відсутності, ми розмовлятимемо інакше.

Розуміння, що саме стало підставою для мого візиту обвалюється на неї в один момент. Щелепа стискається, очі сильно замружуються. І коли вона розпахує повіки, я бачу в них безсилля та рішучість, як останнє, що залишилось їй. Вероніка стрімко відштовхується від стола, робить кілька різких, нестриманих кроків назустріч.

— Яне, послухай, нічого поганого я не хотіла… — вона осікається від мого погляду і власних слів.

Зупиняється.

— Мене не хвилюють твої бажання. — Кажу, дивлячись у великі очі. Вони наповнюються сльозами. — Ми стали одне одному ніким ще задовго до розлучення. Але й цей папірець тепер підтверджує інформацію, якщо ти не зрозуміла попередні жирні вчинки.