Розділ 14

Ян веде головою, не відсторонюючись, і цей жест нагадує котячу унаду. Він коротко притискається своїми губами до мене, не зважаючи на докучливу мелодію смартфона, яка до цього моменту була моєю улюбленою піснею.

Коли секундою пізніше Ян вирівнюється, я відчуваю холод. Мене у прямісінькому сенсі підтрушує через різку зміну температур у моєму особистому цілковито особливому всесвіті. У тому всесвіті, що я його розділила з Яном.

Мене пробирає озноб, тіло неприємно тремтить, на шкірі виступили противні сироти. Хочеться назад у його руки, та вголос цього, звісно ж, ніколи не скажу. Мабуть, мій стан не залишився для Яна секретом або ж взагалі очевидний, адже як ще пояснити те, наскільки обережно він підіймає моє лице за підборіддя та притягує до себе за плечі. Обійми більше не палкі, я не горю в них, мене не обпалює жагою та шаленим потягом. Зараз його обійми дбайливі.

— Тшш, чуйна дівчинка. Іди сюди, іди до мене, — він бере мої руки та кладе собі на плечі, притискає ближче, сильніше. Але тепер лагідно, майже ніжно. Він на таке здатен? У мене дисонанс. — Ось так, — проходиться пальцями по моєму волоссю, затримується на щоці, заправляє за вухо прядку. — Де твої завитки, карамельні очі?

— Я хотіла… — вдихаю та спіткаюся на слові.

Таке не говорять. Не можна бути аж настільки розкритою. Не дарма ж кажуть, що язик у мене… Та й відвертість — це не завжди добре. Не з усіма. А я часто де та межа не бачу.

Але Яна, здається, це не бентежить. Ані мій язик, ані… Язик, певно, бентежить трохи, проте в іншому сенсі… Тобто…

— Що? Нуж-бо, скажи мені.

Він діє на мене, наче гіпнотизер. Слухаю та хочу йти за ним. Підкорююсь і своєму внутрішньому бажанню, і його словам. Чомусь про себе знаю: він зрозуміє правильно.

— Вразити, сподобатись, — веду плечем, підбираючи слово. Ховаю погляд.

Та чоловіча рука знову торкається підборіддя, підіймаючи голову ще вище у наполегливому проханні подивитися на нього.

— Ти подобаєшся. І я вражений, — усміхаюсь. Сидіти на ньому верхи посеред паркування — не те, чим я хотіла його вразити. Я не шкодую, просто… — Ти щира, не передбачувана, смілива, з особистою думкою. Я вражений тобою. І ти мені подобаєшся.

— Яне…

— Зашвидко для тебе, так. І це нормально. Тобі має бути добре, чуєш? І комфортно. Ми зупинимося трохи. Не дарма ж я привіз тебе сюди, — посміхається, викликаючи посмішку й у мене.

— Але мені було добре, — кажу, тому що хочу, щоб він знав. Просте бажання, яке я не заперечую собі озвучити.

— Так, — киває кілька разів, обіймаючи долонями моє лице. — І мені. Безумовно.

Його посмішка упереміш із серйозними словами та м’якими доторками працюють. Я розслабляюсь. Видихаю, роблю крок та впираюсь лобом у чоловіче плече. Він дарує мені підтримку. Сильний, ніжний та суворий водночас. Чомусь саме так мені малюється незламність — лагідний для своїх, але інакший для сторонніх. Хочу бути ближчою, трішечки ближчою за чужих.

— Дякую. За розуміння та твої слова, — шепочу у його футболку.

На це Ян сильніше стискає мої плечі та кладе підборіддя на маківку. І у цей момент я думаю про усі ті розповіді, коли дівчат не приймають такими, якими вони є. Можливо, не треба кроїти себе, підлаштовуючись?

Телефон заходиться знову, і я вимушено відсторонююся.

— Вибач, я маю відповісти, — діставши телефон з невеличкої сумочки, вказую на смартфон, крутячи той у руках.

— Звичайно, — просто киває він.

Відходжу подалі, щоб Ян, почувши мої відмазки не зробив висновок, що я дитина. А це не так! Просто я ледь не вбилася в автівці, а замість того, щоб сказати про це батькам, пішла влаштовувати прелюдію серед міста. Зразкова доня, що й сказати! І зараз, тільки-то відхекавшись в обіймах персонального спокусника, маю зі світлою головою вигадати найправдивішу брехню. А брешу я приблизно так, як корова говорить. Не вмію.

— Алло? — приймаю виклик в усіх значеннях цієї двоякої фрази.

— Яно, чому ти не підіймаєш слухавку? — тон у мами різкий, і це зовсім не працює на мою користь.

— Вибач, я не чула, телефон у сумці був.

— А ти сама де? Ми з татом приїхали додому.

— О, справді? Так швидко повернулися? Усе добре? — мої акторські здібності залишають бажати кращого, але я з усіх сил намагаюсь не звучати, як виконавці другорядних ролей у третьосортному кіно.

— Усе добре, Яно, окрім того, що ти ночувала не зна де, залишилась без телефону та ключів від квартири. І мені потрібні пояснення. Зараз ти де? — вона тисне, а я й без того трошечки не в собі.

Що ж так важко, м?!

— Гуляю, — розумію, що сказано надто нейтрально, та додаю якомога спокійніше: — Ми вибралися з Юлею в торговий центр. Я ж не знала, що ви приїдете сьогодні! Так би приготувала щось смачне та скасувала б плани! — Ось. Видихаю тихо-тихо, повільно так.

Але вийшло, начебто, логічно. Юля сто відсотків підтвердить, а мене про приїзд сьогодні направду ніхто не попереджував.

— То приходьте з Юлею до нас! Яно, ми з татом хвилюємося. Я розумію, що ти вже доросла, але я хочу знати, що сталося.

І отут вежа з недомовок та неправди, яку я створювала та продовжую будувати, руйнується, як паперовий будиночок, під відчуттям провини та поваги. Бо голос у мами дає тріщину, а у моє серце ніби ніж встромили.

— Давай я прийду раніше ввечорі та все вам розповім, добре? Я в повному порядку, точно тобі кажу. Все справді добре, мам, — говорю заспокійливо, а сама очі прикриваю та сковтую ком. Зараз я шкодую, що поїхала ось так. Треба було дочекатися та пояснити.

Пауза трохи затягується, і я налаштовуюсь прийняти будь-яку мамину відповідь. Якщо зараз вона наполягатиме повернутись, я поясню Янові, вибачусь та поїду додому. Слова Юлі були правильними: якщо не зрозуміє, то навіщо це все? Чого точно не робитиму, то це не обиратиму між родиною та ним.

— Добре, Яно, — погоджується вона. Негативу не відчуваю, незадоволення теж не чую. — Тільки, будь ласка, не затримуйся.