Розділ 13

Я зависаю у його погляді. Відчуваю, ніби зсередини мене огортає лава. У чоловічих очах таїться багато усього. Та що саме не розібрати.

— Сідай у машину, відверта дівчинка. Покажу тобі одне місце. — Промовляє, не зводячи з мене темного погляду карих очей.

— Звучить так, ніби ти сірий вовк, а я червоний капелюшок вдома забула, — усміхаюся та відчуваю, як атмосфера між нами охолоджується до прийнятної.

— Я не звик тікати, та заради уособлення твоїх цікавих фантазій можу й поганяти від мисливців, — підморгує він та відкриває для мене пасажирські двері. До речі, вперше. Приємно.

Він обходить автівку, а я пристібаю ремінь безпеки.

— Куди ми? — запитую, коли він опускається поруч.

— Побачиш. Буде кілька місць, і це — одне з моїх улюблених.

Ян також пристібається, а потім вивертає кермо та виїжджає на трасу.

— Як пройшов день? — і ніби просте питання, та не сьогодні. Бо у моїй голові кадрами зі швидкістю перегонової машини проноситься та половина ранку, де я немов потерпіла підбирала найкращий одяг, випрямляла коси, а потім переховувалась на сходовому майданчику. Блискавка Маквін у спогади увірвався, не інакше!

— Спокійно, — відповідаю, тихо гмикнувши про себе. — Подивилася телешоу на планшеті, трішки поговорила з подругою. Нічого особливого…

Ян кидає на мене погляд і кутик його рота тягнеться вгору. Він щось знає чи здогадується?

— А як щодо тебе? — повертаюся впівоберта, бажаючи перевести розмову на нього. Аж надто проникливо цей чоловік дивиться.

— Хотів виспатися, але внутрішній будильник підняв мене спозаранку. Звичка, нічого не поробиш, — розводить руками. — Тому пішов тренуватися.

— Цікаво. — І мені дійсно цікаво, бо я анічогісінько про нього не знаю. Тому не відкладаю можливість дізнатися зараз. — А чим ти займаєшся?

— Я тренер з бойових мистецтв.

— Вау! А який напрямок?

Не скажу, що надто здивована, бо дивлячись на його тіло, дурню ясно: він серйозно займається спортом. І побачити це не заважає навіть одяг. Ну а для мене особливої, якщо сумніви залишились, у його квартирі були відповідні книги. Плюс, людина без фізичної підготовки не змогла б так… Як він тоді висловився? Жонглювати дівчатами на дорозі, ось!

— Змішані єдиноборства, — відповідає, зупинившись на світлофорі та спостерігає за моєю реакцією.

— Кандидат чи майстер спорту? — я примружую очі й подумки зауважую, що йому приємна моя обізнаність.

— Майстер. Звідки знаєш? Дівчата зазвичай не бачать різниці у званнях.

— Чесно? Від подруги. Її брат серйозно займається боксом та мріє про майбутнє на рингу у яскравих труселямбах. Але на цьому моя обізнаність закінчується. Чесно-чесно! — виставляю перед собою долоні у жесті «здаюсь».

— У яскравих труселямбах? Ось як, виходить, ви, дівчата, бачите професіональних спортсменів, — Ян скидає брову, а потім зосереджується на дорозі, рушаючи.

— Ми, дівчата, вважаємо спортсменів дуже сексуальними. Але постібати — свята справа! А якщо спортсмен ще з гарним почуттям гумору, вважай, зірвала джекпот!

— Все, я тобі підходжу, — він стріляє у мене поглядом, викликаючи посмішку.

Закушую губу. Якось я заплуталась, де саме закінчуються жарти, але легкість розмови робить свою справу, підштовхуючи до сміливої відповіді:

— Це я на першій зустрічі була на все згодна. Ти свій шанс проґавив, тож тепер тільки танці та овації навколо моєї нескромної персони.

Ян звертає на паркування, в'їжджає на вільне місце та дивиться на мене. Надто уважно.

— Якщо це найбільша твоя погроза, з задоволенням прийму виклик. Але не поразку, Яно.

Відчуваю, як десь під ребрами швидко-швидко калатає серце. Миша сива, у мене зараз тахікардія станеться! Ян дивиться на мене, не зводячи очей. Не витримую, відводжу перша. Насилу. Так, наче капкан його погляду не бажає відпускати, а навпаки хоче захопити мою увагу та огортати тим, що досі є для мене незвіданим. Це інтригує та лякає одночасно. Я хочу стрибнути, але бракує хоробрості. А от йому ні. Та він бачить мій стан, розуміє і відступає. Певна, що ненадовго.

Ян виходить з машини, а у мене з’являється хвилька прийти до тями та нагадати своєму друшляку замість макітри, що це наше перше побачення! Перше! Але поряд із ним… Він і досі нагадує велетенського тигра. І ця сила, яку він уособлює, небезпека, яку він випромінює зовсім не в’яжеться з тим, наскільки безпечно та затишно я почуваюся поруч із ним. Цей дисонанс притягує та вабить, як магніт. Ніколи не відчувала подібного.

Двері відчиняються і я скидаю голову. Ян протягує руку, я вкладаю у неї свою. На кінчиках пальців відчуваю поколювання. Його гаряча шкіра так контрастує з моєю. Опинившись на вулиці, роблю глибокий вдих, ковтаючи прохолодне повітря. Та вдихаю його запах. Особистий. Не такий, як в автівці, ні. Там я відчувала парфуми, запах салону й зовсім трішечки його. Зараз же я знаходжусь зовсім близько… Сковтую, зіштовхнувшись з чоловічими очима.

Він дивиться впритул. Карий колір потемнішав. Певне, я мала б, та зовсім не відчуваю себе кроленям. І він у моїй уяві не удав. Тигр.

Ахаю, коли його широкі долоні опиняються на моїй талії та різко притягують до чоловічого тіла. Він розвертає мене так, що спиною я торкаюся автівки. Ховає нас від очей перехожих. Впиваюся у моцні плечі, закидаю голову, тому що хочу бачити, а він дуже високий.

— Здається, ми так нікуди не дійдемо. — Він нахиляється і зупиняється у якихось міліметрах він моїх губ. Хоче, я бачу, хоче, та дає мені вибір. Дає час зупинити його. — З тобою гальма вимикаються.

— Покажи мені, який ти, коли гальм немає зовсім, — бурмочу, а потім маю здатність лише відчувати.

Очі самі собою закриваються, я не втримую стогін, коли чоловічий язик вривається у мій рот. Розкриває впевнено, стираючи рештки сумнівів, навіть якщо я їх мала. Ян дозволяє завмерти під впевненістю дій, трохи звикнути до напору та міці, а тоді накриває рукою мою потилицю та бере. Бере мій рот так, що уява малює продовження… Я хочу продовження…