Розділ 12

І отут я розгубилася у прямісінькому сенсі даного слова. Я ж розумію, наскільки зараз затягнеться розмова. У моїй голові народжується задачка з математики. За змістом клас пʼятий, мабуть, а от за наслідками якраз мій випадок. Передчуваю сраку. Так от, щодо підстав до міркування: батьки збиралися повернутися десь тижні за два, не менше, я ж, відмінна дочка, залишалася на господарстві. Тому що, по-перше, маю навчання, а по-друге, що мені там у маминої сестри робить? І ось я, підкреслюю, відмінна донька відзначилася спочатку тим, що зі мною зв’язку не було, а на додачу, навіть телефоном нічого не пояснила. Звісно, з мого боку, це щоб їх не нервувати, бо аварія — справа серйозна, але ж дивлячись з їхньої сторони…! А тепер, коли вони пригнали коней у вигляді фольцвагену, не знаходять у дворі моєї ауді.

Не знаходять… Тобто… Тобто якщо вони не знаходять моєї ауді, то я можу бути не вдома, правильно? Кінець задачі у голові обривається, адже думки летять у напрямку її вирішення. Але тоді буду змушена збрехати. А я ніколи не брехала. Взагалі ніколи.

У руці голосе мобільник, я сіпаюся від несподіванки, але потім моє обличчя осяює посмішка.

— Мозковий штурм! — скрикую у слухавку, тому що Юлька — єдина людина з нас двох, яка здатна мислити адекватно. — Йду на побачення з Яном, який виявився зовсім не козлом. Виглядаю, наче зірка з небес, і дуже хочу йому дістатися.

— Господи нарешті! — чую нестримне.

— Та не в тому значенні, Фрося! Просто вразити його хочу. Коротше, батьки повернулися. Вони під будинком, я у будинку. І якщо зараз з ними підвисну…

— Та зрозуміло-зрозуміло! Ян твій теж підвисне або захолоне, мов холодець моєї бабці! Ох, скинь йому свої коси, Рапунцель! — я цокаю, бо знайшла час кепкувати, і Юлька з розумінням справи, виправляється. — Так, добре, звалити не варіант?

— Та це брехати, Юль… — бурмочу у слухавку, спостерігаючи, як тато відкриває багажник.

— Тоді просто виходь! Якраз і Яна свого представиш.

— А якщо він не готовий? — вимовляю майже по складах.

— А нащо він тобі здався, якщо не готовий? Йому років-то скільки? Під тридцять? Якщо до тридцяти не дозрів, щоб з батьками дівчини, яка подобається, двома словами перекинутися, то ховай свою зірку в штани, якщо ти у сукні!

І в усьому вона має рацію, тільки існує єдине «але», котре у моєму ваганні виконує головну роль.

— От якби це була хоча б друга зустріч з натяком на романтику, я б так і зробила. А я сама з Яном нормально не розмовляла. Там і так його дружина незрозумілостей підкинула, а тепер батьки. Ще й в аварію потрапила, машину ж я не намалюю!

— Теж правда… — Юля мовчить, а я дивлюся, як тато витягає пакети, щось говорить мамі та закриває багажник.

— Юль, вони вже до під'їзду йдуть! — підганяю панічно.

— Слухай, просто скажи, що ви розминулися, — швидко тарахкотить подруга. — Якби ти вийшла десятьма хвилинами раніше, так би й сталося. Зараз зайві труднощі ні до чого. Зваж: ви з Яном майже не знайомі, ти хвилюєшся, батьки після дороги. Зараз зустріч таких масштабів сягне, сама не зрадієш!

Я трохи вагаюся, бо плутати рідних людей брехнею — не найкращий вчинок, проте…

— Певне, ти права… — кажу, розуміючи, що варто лише спуститися, як почнеться.

— Звичайно, права! Давай, іди скоріше, бо добазікаєшся, взагалі без варіантів залишишся! — буквально гаркає у слухавку Юля та відключається.

Минає кілька секунд, за котрі встигаю дістатися коридора, взути ботильйони, підхопити джемпер та сумочку й вийти з квартири. Тисну кнопку ліфта, щоб отримати трохи більше часу, замикаю двері, на бабу Ніну часу зважати нема й рушаю до сходів. Спускаюся на кілька поверхів, щоб у сусідське вічко було видно, що я пішла униз, та зупинившись між п’ятим та четвертим, споглядаю у вікно. Батьків у дворі вже немає, тож, зайшли у під’їзд.

Стою якийсь час, дивлюсь, як підіймає очі на будинок Ян і подумки цокаю. Розумію його всім серцем та плекаю надію, що він терплячий. І коли чую шум на восьмому, моєму поверсі, видихаю. Чекаю, поки батьківські голоси перериває закриття дверей та спускаюся на перший. Я не йду до Яна, а звертаю за будинок та телефоную йому.

— Ти передумала? — чую насмішкувате. Так коректно він вказує на час.

— Ні в якому разі не припиню випробовувати тебе на міцність, — хмикаю, розмірковуючи, наскільки далекий мій вираз від правди. — Можеш під'їхати до цукерні «Солодко та ще трошки»? Якраз тут стою.

— Без проблем, — відповідає з ледь помітною затримкою.

Мда… Уявляю, який маю вигляд у його очах… Але сподіваюсь, це знівелюється нашим побаченням, чи що воно таке.

Переді мною гальмує бмв, і коли передні двері відчиняються, я бачу його. Чорні джинси, чорна футболка. Красивий та серйозний. Зі смішками бісенят у темних очах.

— Плутаєш мене, карамельні очі? — усміхається він, підходячи ближче. — Ти завжди дуже красива, і сьогодні не виключення. — Говорить, трохи знизивши голос так, щоб тільки я чула.

Відчуваю, як червонію. Червона акула з ногами! Він же нічого такого не сказав! Відводжу погляд. Мені потрібна мить, щоб зібратися, і я зустрічаюсь з ним поглядами.

— Дякую. Ти теж дуже гарний. Але я б хотіла зазирнути сюди, — тикаю пальчиком у його груди. Туди, де за міцними м’язами захована душа.

І він розуміє, про що я.