Розділ 11

День почався рано. Тільки-но розплющила очі, схопила телефон, щоб перевірити пропущені виклики. Нічого. Ще б пак! Сьома ранку! Ну, добренько. З чистим сумлінням та хвилюванням, що застрягло у горлі, вмикаю останній сезон «Майстер шефу» на планшеті та йду у ванну. Не забувши телефон, звичайно. І вже вмившись холодною водою, котра, якщо вже казати відверто, мало допомогла прочистити голову від ажіотажу очікуваної зустрічі, медитую над кавою. Та мене раптом відвідує нестерпно чудова у лапках ідея, що та сукня, котру я вчора для побачення обрала, буде не дуже доречною. Ну, й почалося!

Під розгорнуті зауваження пана Хіменеса Браво, що овочі ні чорта не аль денте, а м’ясо під соусом, назву якого я дзуськи запам’ятала, пересмажене, стою, підпираю шафу та чекаю на ману небесну. Або хоча б на фею, яка Попелюшку одягала. Точно не з’явиться, га? А якщо по дереву палицями постукаю, Містер Пропер прийде? Ну порадив би щось лисий. Він же чоловік досвідчений, по стількох хатах походив! А якщо узяти до уваги, що прибирають, у більшості своїй, жінки, то звідси й виходить…

Стоп! Час-то йде!

Якщо одягну джинси, буде занадто просто. Якщо шкіряну спідницю… А це варіант. Светр підбираю тонкий, білий. У голові прокручую, наскільки сюди пасуватиме джемпер, який варто захопити про всяк випадок, і біжу за ним у мамину кімнату. Ну а що? Вона у мене теж речі позичає. Після цього діла, взуваю ботильйони на невисоких підборах, трохи темніші коричневого кольору спідниці, та видихаю. Тому що виглядаю дійсно гарно. Сучасно, стильно, жіночно. Та великий плюс до того, не впадає в око, що я хто зна скільки марудилася у дзеркала. Про фею Пропера знати нікому не варто. Будь ласка.

Потім несуся у ванну та мию голову. Щоб вирівняти мої кучері, потрібно немало часу. Бо спочатку купа засобів, потім термозахист, фен, та, нарешті, праска. І вуаля: овечка вже не овечка, а гайленд (довгошерста порода корів, яка виглядає дуже мило — прім. автора). Маску нанесла на обличчя ще перед сушінням волосся, тож, коли я закінчую з зачіскою, шкіра зволожена та сяє. Ну, фігуральною мовою, звісно. Я ж не Едвард Кален на сонечку виблискувати.

Під фінал другого за сьогоднішній день випуску телешоу накладаю макіяж, з усіх сил намагаючись не відволікатися на битву чорних. Тому що там за місцем під сонцем бореться мій фаворит. Напружений момент на екрані, бо якраз судді блюда куштують, у мене, бо тушшю вії фарбую, і треба ж саме зараз моєму телефону заверещати мелодію. 

Сапачку тобі в рота!

Та переляк швидко змінюється пришвидшеним диханням і дивним передчуттям, адже на екрані бачу невідомі цифри. Дві години часу, плюс незнайомий номер, додамо сюди Яна, котрий обіцяв заїхати о третій, а перед цим мій номер узяв…

Ох ти батон замість хлібини!  

Від нервів закушую губу, пропускаю кілька ударів серця, видихаю та вдихаю. Бо ризик забути про останнє і вмерти прямо тут надто великий. А я тільки патли пів дня вирівнювала! І лише після цього передінфарктного стану натискаю на зелену сенсорну кнопочку, а тоді згадую поставити на паузу відео на планшеті.

— Алло, — сподіваюсь, мій голос не звучить так, як я сама його чую.

— Привіт, карамельні очі.

І оцього, бачить моя мама з родинної фотки, достатньо аби я розпливлася, мов желешка. Але не надто, бо ще тоналка потече!

— Привіт, Яне. Мені варто вигадати тобі прізвисько? — питаю, щоб збити градус власного нервування. Навіть не думала, що буду так переживати. Тому що це взагалі нелогічно, ми ж майже незнайомі!

Проте, відверто, таких чоловіків я ще не зустрічала. Дорослих не лише по роках, а у кожному своєму слові, у кожному вчинку.

На тому кінці чую оксамитовий сміх та прикриваю очі. Мені подобається, коли Ян сміється. Він стає більш м’яким, більш реальним. І, здається, ми опиняємося трохи ближчими одне до одного.

— Давай одразу списком? Не хочу стримувати твою фантазію, — я чую посмішку і… ще щось. Щось, що робить його голос трохи хрипким.

— Обіцяю приділити цьому достатньо часу, — промовляю, підійшовши до вікна. Я також звучу трохи інакше. Якесь непритаманне раніше муркотіння пробирається у кожен голосний звук.

— Буду у тебе за двадцять хвилин. Спустишся раніше чи почекати?

— Двадцять хвилин? — охаю та переводжу погляд на екран планшета. У Сашка там очі такі самі, як у мене. Очманілі. Ми обидва по вуха у шоках.

— Я почекаю. Жодних проблем, — говорить Ян, не змушуючи мене пояснювати або вибачатися. Він розуміє з півслова, навіть натяки зайві. І цей впевнений тон робить свою чоловічу справу — заспокоює мене. Потрошку.

— Дякую, — і очі прикриваю.

— До зустрічі, Яно, — прощається він та скидає виклик.

А я видихаю і злюсь на себе. Ян буде раніше всього на сорок хвилин, а я тут з сьомої збираюсь і не встигаю! Хоча… мені скільки часу не дай…! Ц! То у планшеті зависну, то на телефон перервусь. Отуди воно все і йде. Ох, Янка-Янка!

Добре. Домальовую вії, наношу на губи помаду з холодним підтоном та мчу вдягатися. На все про все йде пʼятнадцять хвилин. А потім поправити укладку, додати румʼян… І коли тільки встигла стати такою? Кілька разів я була на побаченнях і кілька тих самих разів одягала щось романтичне та ненавʼязливе. Але жодного разу, я присягаюся, жодного, не прагнула мати ідеальний вигляд. І, тим паче не витрачала на збори стільки часу.

Повністю готова я підходжу до вікна, щоб побачити, як Ян стоїть під підʼїздом мого будинку, спершись на капот своєї бмв. А поруч, — свята каракатиця, — паркується автомобіль моїх батьків.