Розділ 10

Він скидає брову, знову та знову уважно проходиться поглядом по моєму обличчю. Прозвучало, безумовно, різкувато. Звичайно, я вже тричі пошкодувала, що насмілилася і двічі похвалила саму себе за ризик. Але, хай там як, гордо тримаю підборіддя, бо дурити себе не дозволю. Кава дорівнює побаченню, або передбачає продовження знайомства, а я не хочу пити каву з чоловіком, який не вільний. І неважливо у шлюбі він чи зустрічається. Мені таке не потрібно. І краще припинити все тепер, поки нічого ще й початися не встигло, аніж рвати собі серце потім.

— Вероніка — моя колишня дружина. Звідки ти дізналася її імʼя?

О! Колишня… Оу… Я зраділо демонструю білозубу посмішку, відчуваючи, як гравій, що колов внутрішності, стискаючи зсередини, зникає. І зосередившись на полегшенні, повністю пропускаю другу частину Янової фрази. Та він мого стану явно не поділяє. Спостерігаючи вимогливість у чоловічих очах, збираю власні рожеві шмарклі до купи. А він відпускає мою руку і… Одразу стає холодно та незручно за свою реакцію. Поспішила. Так, приховувати емоції не вмію, як би не старалася навчитися. Я наче розгорнута книга, все на обличчі видно.

У мовчазному спокої Ян чекає моєї відповіді. Він нічим не видає роздратування, проте тільки зараз я підхоплюю погляд на ситуацію з його боку. Це погано. Його думки, вочевидь, кружляють навпроти будь-чого, що знаходилося у квартирі у той момент, коли там була я. Одна. Прямо кажучи, я зараз виглядаю нишпоркою у чужій домівці тоді, коли мені довірили житло. Ще й життя врятували. Двічі, враховуючи сьогодні. Ну так, між іншим. На додачу.

— Я мала нагоду познайомитися особисто, — відповідаю прямо, не ховаючи ані правди, ані погляду.

Ян хмурить виразні брови і я сприймаю це за натяк, щоб продовжити.

— Вона увійшла у квартиру з продуктами у руках, а я у твоїй футболці, ну… каву пʼю. З її чашки, — я все ж опускаю погляд, бо стає ніяково. Я ніби почуваюся неправильно винною у всій цій ситуації, дарма що сама втягнута у гру.

— У моїй квартирі немає Веронічиної чашки. — Обрубає він і я підводжу очі. Ввижається, що бажає заспокоїти, проте голос звучить надто рівно. — Що було далі?

Я пересмикую плечима, сковтую. Не хочу жалітися, але й вигороджувати ту жінку не стану. І, зрештою, обираю той варіант, який не завжди є правильним, проте завжди совісним — казати чесно.

— Вона мене вигнала. Якщо коротко й по суті, то гроші, що ти залишив для мене, справили на неї неабияке враження і… — я роблю шумний видих. — Забратися звідти було найкращою ідеєю. Я пропонувала їй зателефонувати тобі, але…

Я плутаюся у словах. Звичайно, Вероніка прийшла з пакетами, у яких лежали продукти. Мала на увазі, що сама не мала змоги подзвонити Яну, але, якщо подумати, не впевнена, що наважилася б дзвонити. І про гроші… Моє формулювання цілком зрозуміле, але промовляти вголос те, що Вероніка кричала мені навздогін гидко.

На мене тисне все: те, що ми знайомі сумісно кілька годин, а вже з’явились обставини, котрі потрібно з’ясовувати. Те, що я надто складна та додаю складнощів Яну. І те, що він подобається мені, а я вже встряла в історію. І хіба в одну?

— Звичайно, вона не зателефонувала. Вероніці чудово відомо, що зі мною подібні вибрики не проходять. То як ти дісталася додому? — запитує, змінивши напрямок розмови. Він дуже незадоволений, надто. Та обговорювати зі мною свою колишню не став. Радше це плюс, аніж мінус.

— Пішки, — знизую плечима. Це ж очевидно.

— Пішки, — глухо повторює він, хитаючи головою. — Яно, пробач…

— Ні! — перебиваю його я. Тільки цього не вистачало! — Ти тут ні до чого! Ти зробив усе та навіть більше, щоб я дісталася додому. Навіть телефон віддав…

— Яно, — його голос звучить надто владно та категорично для того, щоб я продовжила белькотати. І я замовкаю. Ян підіймає моє обличчя за підборіддя, дивиться прямісінько в очі. — Тобі було образливо, неприємно та боляче. Вибач за це. Я мав передбачити, що Вероніці вистачить мізків зробити дублікат ключів. Про цю ситуацію не здогадувався. Телефону і грошей на столі не було, я зробив висновок, що ти правильно скористалася моєю допомогою. Ти більше не потрапиш у подібну ситуацію, даю слово.

— Дякую, — видихаю хрипко. Все, що можу сказати. Бо вражена. Ним вражена.

Він погляду, від тону та сказаних ним слів шкірою мандрують приємні мурашки. Те, що Ян говорить, здається не стільки приємним, скільки правильним. Слова справжнього чоловіка. Він узяв за мене відповідальність й почувається винним, що не проконтролював, не передбачив абсолютно усе. Та хіба це можливо?

— Але в інші ситуації я потраплю обовʼязково, — кажу чомусь. І ця фраза розряджає атмосферу, ми обидва посміхаємося.

— Навіть не сумніваюся у тобі, нещастя. То що до кави?

— Здається, тепер я знову полюбила цей напій.

Ян усміхається. Він переводить погляд з моїх очей на губи та, натиснувши на нижню губу пучкою великого пальця, відпускає моє підборіддя.

— Завтра я повністю вільний. Заберу тебе о третій.

— Так… — киваю, прикушуючи губу. Чомусь його погляд обпалює, стає жарко.

— Диктуй номер, карамельні очі. Більше не хочу загубити тебе.