Розділ 9

— Яне, — я дивлюсь у його темного кольору очі і ставлю те питання, котре півтора дня висить наді мною мечем. І поплакала, і подрузі поскиглила. Ну от повною дурепою себе вважатиму, якщо не запитаю. Нехай відсоткова ймовірність безглуздості цього питання становить девʼяносто девʼять і девʼять, але бодай мене вже відпустить. А якої думки про мою дивакувату персону буде ця невесела парочка хіба не начхати? І навіть якщо не начхати зараз, то за кілька тижнів точно стане. — Ти одружений?

— Ні, — просто говорить він. Прямий погляд, коротке та чітке слово у відповідь. Нуль сумнівів та жодних проявів вагань.

А от я блимаю ошаліло. Кілька довгих секунд стою та повіками кліп-кліп. Ем… Ясніше насправді не стало, але Ян киває у бік пасажирського сидіння, мовляв, «сідай». І я відкриваю двері чорної бмв та опиняюся у салоні авто.

Тут досі пахне м’ятою та мускатним горіхом. Досі затишно та безпечно. Не рахуючи омани, у якій я порпаюся, наче та риба у сітках.

Ян сідає на водійське та одразу ж тисне на газ, бо позаду вже сигналять. І от хочеться розпитати, продовжуючи тему, але щоб мати нахабність ставити подібні питання, котрі зараз будуть виглядати, наче допит, має бути бодай взаємна симпатія. А у нас тут стосунки потерпілої та рятівника. Сказати йому, що я потерпіла на голову чи вже сам здогадався?

— Як ти тут опинився? — цікавлюся, аби порушити мовчанку. Ну і ще тому, що таким чином мені хочеться підібратися до розмови про Вероніку. Мене ця жінка ну ніяк не відпускає. А його?

— Їду з роботи, підвозив друга. А ти з навчання? — і його питання — ввічливість чистої води, тому що відповідь очевидна.

— Угу, якраз пари закінчилися. Юлька, моя подруга залишилась в універі, бо Конова реферат не прийняла. А його, тобто реферат, ну просто жах, як сильно треба здати. І оскільки моя функція у ланцюжку Юлька — Конова — вмовляння, є абсолютно безперспективною, то я без усілякої відповідальності кинула подругу там. А у тебе з відповідальністю як, м? — і віями блик-блик.

Сподіваюсь, натяк не надто жирний. На останньому слові переводжу погляд на свої стегна. Мда… Треба на скакалці для різноманітності пострибати, а то я все на нервах та на нервах…

— Все добре у мене з відповідальністю, Яно. І з усім іншим також.

І… І що? Це все? Ну клас, ото побалакали. Сіли й заплакали… Була б я журналістом, мене поперли б з роботи. Я, звичайно, не журналіст, проте якби була!

Якийсь час ми їдемо мовчки. Ну, я їду мовчки, якщо вже до деталей приклепуватися. Попутник у мене не надто вже балакучий. І відкинувши жартики…

Я просто не дуже розумію. Він сам запропонував підвезти. Двічі. Раз прямо, потім наполіг кивком. Я ж не напрошувалась. І питання рубанула одразу. Тобто якби й відпало у нього бажання мене у вигляді пасажирки, то це точно мало статися раніше, ніж така пропозиція взагалі прозвучала.

— Яне, — звертаюсь, коли стоїмо на світлофорі. І мені б язика прикусити, та вже запізно. Цупкий погляд вже прикутий до мене. — У тебе щось сталося? Тобто… усе добре?

Він дивиться на мене довше, ніж раніше. Потім видихає та кладе голову на підголів'я на секунди, а потім говорить:

— Так. Вибач, карамельні очі. Після роботи з мене такий собі співбесідник. Надто напружені кілька днів.

Напружені кілька днів? То не у мене однієї багнюка в останні дні життя відбувається?!

— О, добре, якщо справа не у мені, — ляпаю швидше, ніж… Ну, нічого нового, загалом. Я тут думку пропустила, що Ян та Вероніка можуть до чорта багато років жити разом. От і виходить, що він не одружений, а вона у цивільному шлюбі. Таке часто буває. Обміркувати я не дуже встигла, але мій язик швидший за вітер. — Я хочу сказати, що моє нескінченне тріскотіння… — я намагаюсь якось виплутатись, та виходить відверто погано.

— Воно відволікає. Ти жива серед доведеного до автоматизму руху мого життя. Незвична, розкута, непередбачувана. Щира.

Зависаю, тому що… Чути від нього подібне надто неочікувано. Та до лоскоту у грудях приємно. Мене заповнює дивне відчуття блаженства. Широка посмішка з’являється на обличчі, і я навіть губу прикушую у спробі приховати настільки демонстраційну реакцію. Ой, та плювати! Я йому така подобаюсь. Як є. Багато хто каже «дивна». А він «жива». Різниця сприйняття або…?

Машина звертає у потрібний мені двір, коли на язиці крутиться питання з декількох слів, одне з яких складає жіноче імʼя.

— Дякую, що підвіз, — вимовляю натомість.

Ну тому, що я боягузка! І тому, що на фоні можливої сварливої дівчини чи ким вона там йому доводиться, хочу бути адекватною. А оскільки адекватність дається мені з натяжкою, то буду живою!

— Завжди радий врятувати тебе, нещастя, — посміхається він.

І його усмішка… дуже гарна. Переводжу погляд на свої коліна та навіщось киваю. А потім киваю ще раз. Недоречно  абсолютно. Хапаюся за ручку та тягну на себе, відкриваючи двері. Коли…

Як торкається моєї лівої руки та утримує долоню. Повертаюся, дивлюсь на нього здивовано.

— Випʼєш зі мною кави, Яно?

— Якщо ти даси відповідь на одне питання, — на чоловічому обличчі не смикається жоден мускул, коли я нарешті наважуюся промовити ці слова вголос. — Хто така Вероніка?