Розділ 8

Зараз

Незнаною до сьогоднішнього ранку силою бажання, мої думки намагалися начаклувати з п’ятниці суботу. Та, як то кажуть десь там, де мене нема — не судилося. І через це я вимушено підіймаюся з постілі. Мʼязи ломить, тому, коли моя гумочка скаче під ліжко, я навіть не роблю спроб підняти її, а просто беру з полиці іншу. Споруджую на голові миле гніздечко та крокую у ванну. У дзеркалі на мене дивиться втомлена дівчина. Мішки під очима видають недосип, а спухлі повіки — сльози від образи. Не втрималась все-таки. Але за жалість собі не докоряю, це також інколи треба. Ну що ж, обличчя не гумка, запасне на полиці не зберігається, тож вмиваю те що є. І фарбую трошки, аби бути схожою на інших здорових людей, а не на головного героя фільму «Маска». Собаку завести чи що? Джек-рассели милі.

На кухню за кавою навіть не рухаюсь, відчуваю, на цей напій у мене розвинулась алергія. Повертаюсь до своєї кімнати та розпахую дверцята шафи. Нехай стилісти й не рекомендують скінні, та я просто обожнюю, тож, одягаю їх та білий светр. На виході захоплюю жилетку, бо щось мені не подобаються кроні дерев, що їх надворі гойдає вітер, та взуваю білі кросівки, а не ті чорні, у яких була вчора. На майбутню дачу їх вивезу та віддам собакам. Ні, я не зла, просто мрію забути кілька днів із нещодавнього минулого.

На сходовому майданчику поводжуся максимально тихо, щоб не викликати черговий сплеск обурення однієї категоричної дами. Зчіплятися в обговоренні мого життя у плани не входить. Тому не ризикуючи моральним станом ані моїм, ані баби Ніни швидко-швидко чимчикую до сходів та, ігноруючи ниття власного тіла, пішки спускаюся на перший.

Опинившись на вулиці видихаю, мов злодюжка, та звертаю у напрямку автобусної зупинки. І тільки-но однісінька думка торкається забороненої теми вчорашнього дня та позавчорашнього вечора, я відмовляюся провокувати себе та встромляю у вуха навушники. Попереду на мене ще чекає бурхливе обговорення з Юлею, тож, треба приберегти своє вибухове ораторство.

Не дивлячись на тісно забитий автобус, я все ж відвойовую собі місце, де можу спокійнісінько стояти обома ногами на підлозі, й мій шлях проходить добре. Дивно, правда ж? І вже коли входжу в університетську будівлю, очима знаходжу подругу.

— У тебе гарна зачіска! — цвірінькає моя любов, коли я опиняюся ближче. Якщо хтось говоритиме, що жіночої дружби не існує, я із задоволенням доведу зворотне. Ну або тихо видеру язика. Тому що я і Юля — то є вічне.

— Дякую, я зву її гніздечком, — посміхаюся та демонстративно поправляю локони біля обличчя. Плюс моїх кучерів у тому, що за умови догляду, навіть найбезглуздіша зачіска має гарний вигляд.

— Назва так собі, — примружується вона, — але волосся у тебе шикарне настільки, що я б із задоволенням стала ластівкою та оселилася у ньому.

— Еее… — скидаю брову, стріляючи у неї жартівливим поглядом. — Мене насторожують твої мрії, Юль, але обіцяю, що вони залишаться між нами.

Ми обидві прискаємо, Юлька віджартовується, поки потроху рухаємось у напрямку аудиторії.

— То куди ти знову влізла? — знизивши голос, питає Юля. — Мені коли твоя мама вперше зателефонувала, я дзвінок пропустила і тобі нумо надзвонювати. А ти взагалі «не ало». Потім сама їй перенабрала, вже злякалася. А вона тебе загубила. То де ти вешталася, краса моя небесна?

— В аварію потрапила. — Кажу тихо-тихо, але з Юлькою у розвідку…

Вона зупиняється та одночасно округлює очі, які тепер мов дві величезні монети й кричить голосно:

— Серйозно?!

— Та серйозно! Тихіше, будь ласка, ну! — за кілька кроків я вертаюсь туди, де застигла моя розхвильована подруга та, підхопивши її під лікоть, відводжу у бік.

— Заєць на дорогу з кущів чкурнув, та так неочікувано, що я кермо вивернула й по гальмах вдарила. Машина спочатку вилетіла на узбіччя, тоді я ще намагалась її вирівняти, але не змогла, вона просто перевернулась! А потім памʼятаю, як вперед догори дригом дивлюся. Я чесно, думала, все. Жах один, коротше… — я прикриваю очі, хитаючи головою.

— Господи, Янка! — тяжко видихає подруга й міцно притискає мене до себе. — То ти у лікарні була? Хтось викликав швидку?

Я обіймаю її у відповідь. Теж міцно-міцно. Вперше після цих лячних обставин обіймаю рідну людину.

— Мене витягнув чоловік. Вибив скло, розрізав пасок та витягнув з машини. Вона ж ще вибухнула потім, уявляєш? Якби не він, то я без шансів.

— Очманіти можна! Трясця тебе за ногу, Яно! — вона відпускає мене, вигукує це, а потім знову пригортає до себе.

— Та не мене, а зайця того. Та що вже? —  махаю рукою, коли другою заспокійливо гладжу волосся Юлі. — Отак Яна з’їздила замість батьків подивитися дачний маєток.

— Ну маєток хоч сподобався? — зітхає, відпускаючи мене.

— Так, але ціну телефоном обіцяли одну, а як дивитись приїхала — вона зросла. Тому не наш варіант.

— Козли! — Юліна реакція не змушує довго себе чекати.

— Я теж про це подумала. Ще й господарі запізнилися на п’ятдесят хвилин. Поки територію подивилися й будинок, поки поговорили, документи переглянули, ціну, звичайно ж, зберегти наостанок. От і виїхала я звідти у сутінки, — продовжую накидати негативні факти. Ну а що? Все правда. І кому ще, як не Юлі?

— Двічі козли! А той чоловік? Ти у нього ночувала?

— Так. У мене ж і ключі, і телефон, усе згоріло. А баба Ніна, ну сама розумієш.

— Ага. Ще той бультер'єр, — киває вона.

— Тим паче уночі! Я чесно назвала йому адресу…

— Ох, ще й принц! — сплескує у долоні Юля, удаючи мрійливий вираз обличчя. — Ну скажи вже, що твій перший раз стався!

— Звичайно, ні! — пхиркаю. — Він одружений, Юль.

— Козел.

— Та ми скоро стадо назбираємо!

— Ну а що я винна у їхній кількості? — розводить руками у боки. — І добре, що ти йому не дісталася! Хай зʼїсть!

— Тільки поки що я зʼїла. Таку велетенську порцію лайна від його дружини, що слів для опису бракує…

— Навіть у тебе бракує? — перебиває вона. А потім замислюється. — Я б з тією панною познайомилась.