Розділ 7

І отут вже не потрібно тримати лице. Я шкидко-швидко спускаюсь сходами, плутаючись у власних ногах, бажаючи опинитися якомога далі від клятої новобудови. Ще вчора я вважала це місце сховищем, а зустріч з Яном удачею. Але де я, а де та вибаглива пані? Торкаюся щік і розумію, що плачу. Огидно та прикро за себе. Це слизьке відчуття, наче втягнули у якусь недолугу гру хочеться витрясти з себе й кинути тут, біля цього будинку. Та відчуття лишається.

Лишається й тоді, коли я крокую додому, обіймаючи себе за плечі чи то від холоду, чи то від втоми. Йду понад дві години, і для мого тіла, якому після вчорашнього слід дати час на відновлення — це занадто.

Я ніяк не можу зрозуміти, подумки повертаючи вчорашній вечір та Янову галантність до себе. І сьогодні теж. Він зробив куди більше, ніж того потребували обставини. З повагою віднісся до мене та моєї ситуації. Нічого не вимагав, не питав нічого. Просто робив те, що вважав слід робити. Він передбачив попрати для мене одяг, лишити гроші, мобільний. Приготував для мене вечерю та звільнив спальню, завчасно замінивши постіль. Подружнє ліжко? Такий чоловік може так вчинити?

Ні, звісно, існують в світі недолугі, але щоб прям отак…

Повірити, що Ян забув попередити дружину ніколи не повірю. Або це було зроблено спеціально, або… Другого я так і не змогла вигадати.

Можливо, у їхніх стосунках криза, а тут — хопа! — і я підвернулася. Може таке бути, що Ян скористався мною, щоб викликати ревнощі у дружини? Якось надто по-дитячому і… мелодраматично, чи як то сказати, для такого чоловіка, як він?

І знову оце «для такого чоловіка, як він». Сама на себе цокаю. Поки що взагалі незрозуміло, який він. Навигадувала собі прекрасних якостей та прималювала симпатичному велетню, який мене врятував. Закон жанру, враховуючи мій вік та недосвідченість. Мама завжди говорить, що я натура романтична і мені потрібно спуститися на землю. Зараз я чи не вперше з нею погоджуюся.

Порпатися у чужому спідньому я ніколи не мала бажання і наразі навіть рада тому, що більше ніколи його не зустріну. І навіть ту невеличку часточку себе, яка намагається прорватися крізь факти, що спливли сьогоднішнім ранком, блокую, аби не дати собі сумніватися. Є у мене звичка шукати людям виправдання, проте зазвичай це виявляється безглуздою витратою часу.

Коли переді мною майорить вхід власного під'їзду, ледь не спискую від радощів. Двері очікувано зачинені і я набираю код квартири баби Ніни. Тільки б вдома була! Бо якщо пішла до магазину чи то сусідки, можна стелити на лавці.

— Хто там? — гаркає незадоволений, але такий очікуваний мною голос, що я ці двері розцілувати ладна!

— Це я, Яна Зарецька! Відчиніть, будь ласочка, я ключі… загубила.

Щоб не пояснювати реальні причини, а потім не вислуховувати співчуття усієї вулиці, відбріхуюсь. Погоджуюсь, не найкращий мій вчинок, але так точно краще. Чую незадоволений видих та пікання, яким заходиться домофон, впускаючи мене всередину.

Свята Марія, нарешті!

Тисну на кнопку ліфта та, тільки-но опиняюсь на своєму восьмому, перше, що мене зустрічає — це засуджувальний погляд баби Ніни.

— Добрий день, — натягую найщирішу посмішку. — Дякую, що впустили. У вас мають бути наші ключі, дайте, будь ласка.

Мій голос — мед, обличчя, як у наймилішої дівчини, яку тільки бачило людство. Роблю усе, коротше, тільки щоб мені якнайшвидше віддали ключі, і я мала змогу влягтися у таку бажану ванну та розслабити бідні мʼязи.

Та баба Ніна також не пальцем, як то кажуть. Вона пильно дивиться на мене, пропускаючи поміж своєї уваги те, що я з усіх сил намагаюсь демонструвати. Не очі у жінки, сканери. Така якщо крикне з лавки, що повія, можете не сумніватись: і свічку тримала, і фото зробила. Для архіву. Про всяк випадок.

— А ти де ночувала, Яночко? — і оце «Яночко» з її вуст абсолютно протилежне ласці. На килим мене бабуся Ніна викликає. Каятися.

— У Юлі була, батьки в курсі, — брешу. І хотіла б сказати, що оком не кліпаю, але кліпаю, що вже тут… Не навчена я за вуса когось водити. З батьками у нас стосунки дружні. Ніколи я не була у великих гучних компаніях або скандалах. Ані помічена, ані фактично.

— А що ж дзвонили вони мені нещодавно? Казала мати, додзвонитися до тебе не змогла.

І все нічого, окрім того, що баба Ніна — просто сусідка, у якої ми, тобто моя родина, тримаємо запасні ключі про всяк випадок. А те, що переді мною вже друга за рахунком незнайома жінка вимагає звітувати за не скоєне, викликає вельми дратівливе відчуття, яке з кожною секундою тільки зростає. Друга спроба поставити мене у виправдувальне становище за такий нетривалий день — занадто.

— Не хвилюйтеся, я їй обов’язково зателефоную. А тепер віддайте, будьте ласкаві, ключі, — промовляю значно різкіше, ніж говорила до цієї миті.

Бо стою я тут досі саме через ці самі кляті залізки, що слугують пропуском до моєї домівки.

Баба Ніна підтискає вкриті хвилястими зморшками губи, дивиться вельми незадоволеним поглядом секунд сім, даючи мені можливість відчути міру її осуду, але все ж розвертається — мовчки! — та йде вглиб своєї квартири.

Зітхаю, прикладаючи пальці до чола. Ну чому все має бути так складно? Це тільки зі мною так?

— Тримай, — грубо тицяє звʼязку, та чесне слово, мені нема до цього ніякого діла. — Матері хоч подзвони! Виховуєш вас виховуєш, а клепки ніякої! — фиркає та зачиняє перед носом двері.

На це я тільки головою хитаю. Вона жінка непогана. Шкода її у якомусь сенсі. Єдина донька на іншому кінці міста живе, а з нею не спілкується. Що там між ними сталося достеменно ніхто не знає, проте після того, як Олена розлучилася з чоловіком, баба Ніна стала на його бік. І ніякий пройдений час у вигляді років не зміг помирити доньку з матірʼю. Чи то баба Ніна досі не змогла прийняти, що Олена не сповнила покладених на неї материнських надій, чи вже Олена не на силі пробачити матері, але маємо що маємо. Одинока озлоблена на весь світ стара жінка.