Розділ 5

Виринаю зі сну мʼяко. Тру очі, потягуюсь у зручному ліжку та розкриваю повіки. Погляд торкається вікна, де крізь темні щільні штори пробивається ранкове світло. Чи денне? Ян казав, щоб я не поспішала, тому без відчуття провини продовжую лежати. Ще треба подумати, як звідси додому дістатися. Хоча думи далеко не заводять. Хоч пішки й такий собі варіант, та за виключенням інших перспектив продовжую звикатися з цією думкою. У теплій постілі мандри містом на своїх двох не видаються аж такими жахливими.

Перевертаюсь зі спини на бік та очима знаходжу невеличкий годинник, що стоїть на тумбі поруч. О пів на дванадцяту. Ого! Взагалі, я той ще булочка-ведмедик, в сплячку впадаю тільки так. Чому булочка? Та, бо як висплюсь, відчуваю себе тістом. А от про тісто пояснень не маю. Просто у голову впало.

Вчора пізно ввечері, коли я допила свій чай, Ян провів мене у єдину спальню цієї квартири. На це я підняла на нього квадратні очі.

— Певне, з жартами я все ж перебільшила, — вирвалось у мене, споглядаючи вражаючих розмірів ліжко.

— Розслабся, карамельні очі, я полюбляю активних жінок. Ну, принаймні притомних. А ти зараз від втоми вимкнешся. Оближу пізніше.

Сказав і, слава усьому живому, вийшов. Бо прикривши долонями палаюче-червоне обличчя, впала на заздалегідь розстелене ліжко.

Пригадавши, червонію знову. Оближе.

Ц! Та про що я думаю? Розслабленість перетворюється на злість у якісь мікросекунди, і я відкидаю ковдру та підводжуся на ноги.

Не різко.

Ян попередив, що тіло може боліти та нити, і я дійсно відчуваю ломоту. Тому, як вчив вищезгаданий лизун, роблю невеличку зарядку. Розминаю мʼязи шиї, рук та ніг. Роблю повільні нахили вперед та назад. І наостанок тягнуся вгору та завмираю секунд на десять. Ну, ніби дійсно легше. Не прямо бодряком, проте напруга дещо спала. Напруга не до Яна, а після вчорашнього… Ой, коротше, нема у мене до нього ніякої напруги! А якщо щось там десь і завалялось, то... Неможливо ж у першу зустріч закохатися! Тим паче ми більше не зустрінемось.

Тільопаю у ванну. Дивлюсь у дзеркало і… руки вкриваються сиротами, на спині проступає піт, скроні зводить. Все знайомо до скреготу зубів. Вдивлюсь у власні очі й відчуваю абсолютне безсилля у замкнутій машині. Я вже почувалася так. Коли двері невеличкої вбиральні не витримали навали, видавши мене.

Кліпаю. Вмикаю кран крижаної води та вмиваю обличчя. Раз, ще раз.

— Не дозволяй побаченому заволодіти тобою. — Кажу собі твердо та впевнено. Як він колись.

Як той, хто досі залишився невідомим, як би я не намагалась досягти зворотного.

Знову та знову прокручую хижу статуру тигра, шолом, у віддзеркаленні якого бачила лиш себе, та голос. Низький з хрипкими нотами. Грудний, чоловічий, тихий.

І це спрацьовує. Завжди. Єдине, що допомагає швидко позбутися огидних спогадів, котрі тінями просочуються у свідомість. Добре, що переслідують вже рідше.

Видихаю повільно. Так само повільно вдихаю. Практика дихання, що б її… Прислухаюся до себе та, відчувши такий-сякий спокій відвертаюся від раковини.

На пралці лежить постільна білизна. Виходить, змінив, поки я вчора була у душі. Поруч з постіллю помічаю свій одяг. Чистий. Певне, що Ян закинув у пралку і пралка у нього з режимом сушки. Та переодягатися поки що не хочу. У його футболці почуваюся затишно. Сто відсотків діло не у чоловічому вбранні, а в червоних в горошок. От зуб даю! Хоча, це ні. Стоматологія наразі дорого.

На кухні ставлю чайник, знаходжу у шафці чашку, у сусідній — цукор та каву і, поки чекаю на характерний свист, йду туди, куди кортіло дістатися ще відучора — до книжкових поличок. Книжки з психології про самоконтроль, опанування власної сили, розуму над почуттями й таке інше.

Вигинаю брову. Ким він працює? Чомусь до нинішнього моменту я про це не думала. Та й часу, відверто, не було. А от зараз у моїй голові один за одним перебираються варіанти. І відкидаються теж один за одним. Тому що, був би він психологом, тут мали б стояти книги по психології й в інших напрямках. Я знаю кількох дівчат з психологічного… Ну, добре, може це й не одне те саме… Студенти та практики — речі дещо різні. Може таке бути, що Ян розвивається виключно у цьому напрямку?

У цьому — це у якому? Вчить людей контролювати кожнісіньку думку? Ото мужик від мене в шоку, певне. Тоді добре, що психолог, бо інший би навряд витягнув.

Розбити вікно, витягти мене з машини так, щоб я головою у дах авто не влетіла… Знати, як згрупуватися перед вибухом..

Поруч із цими, знаходяться книги з бойових мистецтв та поведінки в екстремальних ситуаціях.

І у мене ступор. От нуль на масу, чесне слово.

Стою та лупаю.

Може, це він просто з цікавості читає? Книг не сказати, що прямо величезна кількість… 

Коротше, оскільки споглядання корінців аніяк не сприяє напливу інформації, а чайник вже взяв пискляву ноту, я залишаю себе у ненависній невідомості та йду робити кавусю.

Шмякаю чашку на барну стійку, й тільки зараз помічаю купюру, на якій спочиває мобільний телефон. Окрім широкої посмішки на обличчі, всередині розливається тепло неочікуваної турботи. Чому неочікуваної? Тому що Ян нічого мені не винен. Але проявляє її. І у поєднанні з його сталевою суворістю це викликає внутрішнє тріпотіння. Приємне до поколювання на кінчиках пальчиків ніг.

Проводжу по екрану і смартфон розблоковується. Сім-карти немає, але тепер я можу купити її та зателефонувати батькам. Сідаю на стілець, де вчора сидів Ян, впираюся ліктем у стіл та кладу підборіддя на долоню. Якась незнана до тепер мрійливість осіла всередині. І нехай я добре розумію, що нічого, окрім людяності Ян не проявив, та… Не знаю… Думки ведуть мене в іншому напрямку.

Можна я трохи побуду зараз Скарлетт і подумаю про це завтра? А якщо «будь ласка» скажу?

Несподівано чую якесь копошіння у дверях та напружуюсь. Скидаю погляд у напрямок коридору. Завмираю. Цього я теж ніяк не можу позбутись. Але намагаюсь.