Розділ 4

Проходить ще хвилин двадцять часу, поки Янова бмв не в’їжджає у підземний паркінг одного з під’їздів багатоповерхівки. Тут відносно новий район. Я знаю, бо колись усі біг борди міста були завішані запрошеннями оселитися тут. Це було років зо пʼять чи шість тому. Якби тут не опинилась і не згадала б.

Припаркувавшись, Ян першим вилазить з автівки. Не барюся, слідую його ж прикладу. А то, ще чого доброго, тут лишить. Мовчки ми підіймаємося сходами у підʼїзд. Ліфт Ян не викликає, а я просто плетуся за ним хвостом, мріючи про душ та теплий чай. Взагалі прохання про чай та душ можна розцінити за нахабство чи ні? Бо я у чоловіків ще не ночувала. Борька, брат моєї подруги Юлі, не рахується. Думка «в чому я буду спати?» вривається у свідомість тільки зараз, і я закочую очі. Добре, що здоровань не бачить.

Зупиняємось на четвертому. На гарно освітленому сходовому майданчику розташовані чотири квартири. Ян веде мене до тієї, що ближче до ліфта та дістає ключі. Кілька секунд і двері відчиняються. Він посувається ліворуч та підіймає руку у запрошувальному жесті. Входжу. Секунда, і двері за моєю спиною не шумно стукають, а збоку клацає перемикач.

— У тебе дуже гарно та чисто, — кажу перше, що приходить у голову.

— Дякую. Роззувайся та проходь на кухню. Рушник зараз тобі видам. Ми обидва добряче побарахталися у пилу. Думаю, ти хочеш освіжитися.

У відповідь лише киваю, бо усі сили спрямовані на докладання над можливих зусиль, аби лиш стримати пориви власного язика. Сподіваюсь, я не надто почервоніла. Ц! Треба було погоджуватися на побачення з Давидом. Права була Юлька, не вистачає мені досвіду у спілкуванні з чоловіками.

Замість того, щоб стояти стовпом йду туди, куди послали. На кухню. Її видно звідси, тож вказівних знаків не потребую. Вимикач знаходжу на лівій стіні, і за мить я вже роздивляюся зону для приготування їжі, великий холодильник, необхідну техніку та барну стійку, котра слугує роз’єднанням зон. Бо за нею починається вітальня.

Темний диван, плазма на стіні, кілька поличок, що на них знаходяться книги, та шафа-пенал — ось що собою становить невелика та затишна кімната.

Я роблю крок у напрямку книжкових поличок, бо цікавість мою аніяким трактором не переїдеш, проте наблизитись не встигаю. Ян здається серйознішою перешкодою, аніж та чортопхайка з черпаком.

— Речі лежать на пралці, — він зʼявляється за моєю спиною досить неочікувано, щоб я обернулася дещо різко, ніж того потребують обставини.

Так, остаточно я ще не видихнула. Та й хіба це можливо, коли знаходжусь тут, у квартирі чоловіка, якого знаю кілька годин? Одна. Останній факт хвилює найбільше. Саме хвилює. І я зараз не про острах.

Те, що господар квартири, з яким ми опинилися тет-а-тет, дуже симпатичний я відмітила ще раніше, у машині. Мала б сміливості трохи більше… Але мій максимум — це розважатися за допомогою язика. Як би це не звучало зараз, та я про жарти. Винятково про жарти.

— Дякую. Сподіваюсь, душ у тебе не такий здоровезний, як холодильник, і я зможу з ним впоратися.

— Певен, що зможеш. Він не настільки великий. Скарг не було точно.

Кортить замружитися, але ж це я. То просто скидаю очі та проходжуся оцінювальним поглядом від маківки до пʼят. Повільно так. У погляді зараз має читатися прискіпливе «ти певен?», і я молюся, аби так і виглядало. Бо у нашій з ним різниці у параметрах, віці та досвіді ми більше змахуємо на мишу та кота. Чи варто пояснювати відведені ролі?

— Тоді почну перевірку, потім відзвітую. — Підморгую та проходжу повз. Правильніше буде сказати, протискаюся. Але оскільки я тут за Джеррі, то мені за законом жанру пронирливість відведена.

Ванну кімнату, що об’єднана з туалетом, знаходжу одразу. На диво моєму везінню. Ти ба! Я навіть очі до стелі підводжу у бажанні подякувати тому, хто знаходиться вище. І це не сусіди з пʼятого.

Повертаю замочок, замкнувшись з цього боку та дивлюся у дзеркало. Ото красуня, нічого не скажеш! Ну, тепер стовідсотково: шансів у мене зюзьки. Кудрі збилися у кубло, залишились найкоротші — ті, що у самого обличчя. Саме лице бліде і от прямо бруднюще. Очі величезні, а губи покусані до крові. Це ж треба, навіть не помітила, як їх гризла. В цілому, у віддзеркаленні на мене дивиться дівчина, схожа на мумію. Тільки бинти дорогою погубила.

Чіпляюсь поглядом за речі, що акуратною стопочкою лежать на пралці, а зверху — Боже! — щітка для волосся! Посміхаюся. Тому що Ян не повинен возитися зі мною, але його людяність приголомшує. Навіть про це подумав.

Нарешті скидаю з себе одяг, складаю поряд з чистим. Оглядаю тепер і тіло, але нічого, окрім кількох синців не знаходжу. Можливо, весь смак відчую завтра, та передбачати біль не бажаю. Бажаю відмитися та погрітися під душем. Забираю щітку у душову кабіну, морально налаштовуючись на довгу процедуру.

Часу, щоб розібрати гніздо йде не менше сорока хвилин. Чи то самці яструбів на моїй голові самку ділили?! Ну взагалі атас повний! Всі ці довгі хвилини я сиджу на дні душової та механічними рухами роз’єдную прядку, змащую чоловічим шампунем та проходжуся щіткою. І з усіх сил ловлю дзен, звичайно. Адже нерви вже не просто на межі. Пихчу так, що відчуваю себе паротягом. Добре, хоч з вух пар не валить. Прочісую усе волосся та — ура! — змиваю шампунь. Без маски кепсько, буду пухнаста, мов вівця. Зате чиста. І взагалі, жалітися — це останнє, що мені хочеться.

По-перше, я жива, по-друге, чистісінька, по-третє, мені є де ночувати. Чим не радість?

Витираюся рушником, потім ним же огортаю волосся, зробивши на голові халабуду та одягаю футболку. Усе це, враховуючи шорти, залишив для мене Ян. З футболки вийшла сукня до колін, а ось шорти на мене величезні. Навіть шнурок не допоміг змусити їх триматися, вони просто спадають. Швиденько пру свої трусики, а потім зависаю. Бо фену не бачу. Не ритися ж мені у його шафах! Стою, стискаю у руці червоні у горошок та не розумію, що робити.

«— Яне, а куди повісити можна?» — і труселя йому під носа.