Розділ 3

Яна

Прикриваю очі, запевняючи себе, що все скінчилося. Другий жах мого життя. Друге півкроку до смерті. Завдяки практикам дихання, яким навчила мене психологиня, переживати нервові ситуації значно легше. Хоч ДТП з вибухом за лічені хвилини після того, як мене дивом встиг витягти Ян, складно порівняти з перехвилюванням, та намагаюся дихати правильно. Чи дійсно допомагає, чи то сила думки так працює, не знаю, але продовжую навіть зараз, з успіхом згадавши про цю навичку у безпечній автівці незнайомця.

Поруч зі здорованем почуваюся напрочуд захищеною. Все ж, коли людина рятує тобі життя, внутрішні налаштування врятованого запрограмовані таким чином, що кредит довіри сягає найвищої точки. Я розповідаю йому чергову університетську історію, він посміхається, а інколи навіть сміється. У нього грудний оксамитовий сміх та гарна посмішка. І все інше теж гарне. Суто чоловіча, на мій погляд, лінія підборіддя, вольова та різка. А рухи чіткі та впевнені. За таким чоловіком, мабуть, як за скелею. Цікаво, якщо він зараз зібраний, то який, коли розслаблений? Як велетенська небезпечна кішка, що дозволила почухати живіт?

Термо-кофта окреслює кожен м’яз його торсу, і я бачу, що фізична форма у нього просто… просто вау, що ж тут лукавити? В університеті Сковороди хлопців відверто небагато, так вже вийшло, що серед викладачів жінки трапляються частіше. Поруч з нашим корпусом розташований корпус підготовки вчителів з фізичного виховання. Отам чоловіків побільше, проте якщо говорити про статуру, то вони таким тілом похизуватися не можуть, не дивлячись на часті тренування. Не кажу, що проводила якесь там дослідження, та ж очі в мене на потрібному місці! Не те що язик інколи. Але я визнаю: він у мене як помело! Який сенс заперечувати очевидне?

— То що твоя Корижко?

Я спочатку хмурюся, а збагнувши, що за роздивляннями не закінчила історію, вертаю собі серйозний вигляд.

— На всю залу голосно та з інтонаціями оголосила, що аби скласти у неї іспит Чуденку доведеться яйця в мішечок розбити. Уявляєш? Їй за шістдесят! — не стримую сміху, Ян прискає теж.

— І що? Особисто перейшла від погрози до дії?

— Я не заглядала, чесно, — прикладаю долоню до грудей, — проте вигляд у нього, коли з кабінету після іспиту вийшов, був вельми нещасний! — я надаю обличчю жалісливий вираз та театрально схлипую. І знову мого слуху торкається чоловічий оксамит сміху з хрипкими нотками.

— Але хлопець навчається?

— Навчається, містер хвилювання за сильну стать. І навіть у туалет ходить. Чоловічий, — останнє слово додаю, схилившись до нього ближче. Голос понижую до шепоту, а рот прикриваю долонькою так, ніби це найбільша таємниця всесвіту і нас можуть почути.

— Ну все-все, я спокійний! — від підіймає руки догори, на мить відпустивши кермо.

Злякано ахаю, і Ян вертає їх назад. А повернувшись до мене, підморгує.

— Ти мене налякав, — зізнаюся вголос за хвилину. Якраз тоді, коли автівка зупиняється на світлофорі. Сказано без претензії, просто як даність.

— Не бійся. Зі мною ти в безпеці. — І впритул дивиться.

Відвертаюсь першою, адже… Не знаю чому. Просто витримати його погляд тепер видається складнішим завданням, ніж минулих разів. Я не замислююсь над значенням слів або чому його погляд здався мені теплішим. Зараз Ян висадить мене біля підʼїзду, і ми більше не зустрінемося. Тому що… а навіщо? Такі чоловіки, як він зі студентками не гуляють. І мене чекають більш важливі речі, ніж дорослий чоловік. Слов’янська міфологія, до прикладу.

Але Ян не звертає на дорогу, яка веде до мого дому. Звичайно, туди веде не один шлях, але ж хіба сенс підвезти незнайому дівчину не у тому, щоб зробити це якнайшвидше?

— Ти проїхав.

— Знаю.

— То… Куди ти мене везеш? — я хмурюся, вдивляючись у спокійне чоловіче обличчя.

— Як куди? Сама ж казала, що на все згодна. То я й везу тебе обіцянку виконувати. Подякуєш за порятунок!

Збагнувши, що до чого жартую:

— А так і не скажеш, що єдина твоя можливість отримати дівчину — це викрасти її! Існує багато різних варіантів, знаєш? — копіюю його фразу, але веду в іншому напрямку. — Ну там кава чи прогулянка парком.

— Я старих поглядів. На плече та в печеру.

— Фі, прямо нафталіном пахне… Мда, феміністки тебе б так і розірвали. Але ти спробуй кіно. Кіно — це така штука… — єхидно зауважую, звужуючи очі.

Правий кутик Янового рота підіймається у напівусмішці.

— О, хтось відновив рівень отрути, і знову демонструє свій довгий язичок. А я сиджу голову сушу, невже захворіла моя пасажирка! — басить він і, можливо мені й здається, але йому подобається наш обмін доброзичливістю. Така собі своєрідна та абсолютно точно тим і особлива доброзичливість.

— Просто пообіцяй не відтяти мені язик, і я замовкну, — звучить, майже як обітниця.

— Ти так не погрожуй, а то ще помру від нудьги. Продовжуй кусати мене, карамельні очі.