Розділ 2

З часом дівчина, ім’я котрої я й досі не знаю, заспокоюється. Про це свідчить розслаблена поза, рівне дихання, пальці, що спокійно лежать на колінах та погляд, що більше не метається, а з зацікавленістю періодично вертається до мене. Вона вперто переводить погляд у спробі відволіктися чимось іншим, та за вікном суцільна темрява, а у лобовому — підсвічена фарами траса, — така собі розвага, — і я знову відчуваю на собі сторонню увагу.

— Як тебе звуть, нещастя? —  порушую тишу, цього разу прямо зустрівшись очима. Та вона не відводить, дивиться з викликом. Доводиться відвести мені. Я ж тут за безпеку відповідаю.

— Яна.

І після того, як голосно хмикаю:

— Що? — скошує на мене очі з відвертим нерозумінням. — Тебе як звуть, розумничку?

Ой, який язик розпусний…

— Ян. — Кажу, усміхаючись.

— Що? — Краля обертається, скинувши брову.

— Мене звуть Ян, — пояснюю, пропустивши смішку.

— Доля, що сказати! — і навіть у долоні сплескує!

— Не приведи боже! — виривається у мене, і Яна хихоче. — Не страшно, з мужиком у машині?

— Навряд ти врятував мене, щоб вбити.

— Окрім вбити, моя люба, існує багато різних варіантів… — я лякаю, бо нема чого роз’їжджати вночі. Гівно трапляється.

— Ти в принципі нічого такий, тож, я на все згодна. Тут загальмуєш чи за поворотом? — з готовністю парує вона. І коли ми зустрічаємось поглядами, тишу наповнює наш голосний відвертий сміх.

Усі погрози сплутала, дикунка.

— Якщо на тебе нападуть, зможеш насмішити до скону!

— Я спочатку його до сказу доведу! — з гордістю вимовляє вона. — Ми, українські жінки, хитрі та розумні, щоб очі вилупити та головою кивати, встигаєш? — і пальцем біля скроні обертає, з непрозорим натяком, як саме мої гвинтики обертатися мають.

— Що ти тут забула, посеред дороги? — питаю після невеликої паузи.

До міста ще довго, тож, я не проти трохи розвантажити мізки балаканиною. Це бажання не часто мене супроводжує, та оскільки так вже холера трапила, що поруч сидить симпатична халепа, чому б не дізнатися про неї більше? Кінець кінцем, на пригоди мене тягнуло з дитинства, халепи були їх частиною, пізніше я перетворив це у професію.

— Спочатку, мій недалекий друже, я знаходилась на дорозі, — виразно дивлячись на мене, ця шкода повільно вимовляє слова, жартівливо підкреслюючи мій статус у власних очах. — На черепаху перетворилась пізніше. — Руками вона показує, як машина перевернулася догори дриґом.

— Зараз як себе почуваєш, язиката черепашко? Панцир не болить? — стукаю по голові. Звичайно, я маю на увазі черепушку, а не спину.

Вона зволікає з секунду, а потім промовляє суто серйозним тоном:

— Ні. Нормально. Чесно кажучи, я дуже злякалася. Ще раз дякую, що витягнув мене звідти і… Ти дуже вчасно.

Яна дивиться прямо на мене без жодної смішинки. І коли я відриваю погляд від порожньої траси й зіштовхуюсь з нею очима, то бачу в жіночих відтінок страху та глибину вдячності. Розпізнати ці емоції труднощів не становить — я постійно спостерігаю однакові прояви у врятованих людей. Скоріше, можу сказати, ці погляди — є супровід моєї професії. Від них не почуваюся краще чи гірше. Вони не приносять ані журби, ані втіхи. Це просто даність, людська суть, на яку я давно вже не звертаю уваги. Нас цьому вчать, натаскують, як вівчарок. Тому що будь-яка емоція — своя або чужа — зменшує відсоток на порятунок та ставить під удар не лише мене, а й побратимів.

Повертаю увагу на дорогу. У голові проноситься думка, що Яна взагалі-то симпатична дівчина, проте більше нічого. Можна вважати сьогоденний випадок позачерговим завданням, яке я виконаю та по закінченні забуду. Тому що тримати події у голові, а, тим більш, прокручувати їх — небезпечно. Якщо концентруватися на ситуаціях, прокручуючи та аналізуючи, недалеко й кукухою поїхати. А при наступному виїзді можу несподівано вихопити щось з пам’яті, і це, знову ж таки, поставить під удар не лише постраждалих та мене, але й побратимів. Психіка — річ непередбачувана, тому люди моєї професії мають виснажливі тренування, аби скинути напругу, спорт зал, якщо мало, та психолог, щоб вже напевно. Вероніка інколи стає у пригоді. Частіше для молодих спеців. Для нас, загартованих, вже рідше.

— Тебе куди завезти? — питаю, тому що ми наближаємось до в’їзду у місто.

— Ох! — підхоплюється вона на сидінні.

Яна встигла зручніше вмоститися напівлежачи та, судячи з усього, придрімати. Стрес дається в знаки.

— Можна подзвонити з твого телефону? У мене ж… — вона заправляє пасмо волосся за вухо та знервовано веде плечем, вірогідно, переносячись у події нещодавньої давнини, — згоріло усе.

Виуджую з кишені смартфон не останньої моделі та протягую їй, не відриваючись від дороги. Мої дії автоматичні.

— Перша година ночі… — тицьнувши на екран, прорікає у підсумку, немов їй необхідно обговорити це з кимось. — Якщо я зателефоную зараз, батьки з ґлузду зʼїдуть… — вона прикладає долоню до лоба та проводить по збентеженому обличчю. — Мама з татом зараз в іншому місті, поїхали до маминої сестри. Ключі є у сусідки, але перша година ночі… — повторює розгублено, але видихнувши, корпусом повертається до мене. —  Давай все ж таки спробуємо до баби Ніни? Шевченка три.