Розділ 1

Події у цій книзі відбуваються у мирний час. Будь-які збіги з реальними людьми є випадковими.

Безмежно вдячна за консультації моїй подрузі, майору Національної гвардії України. Дякую, моя сталева пташко!

Вивертаю кермо, виїжджаючи з-за повороту. Дорога порожня, бо на вулиці ніч, але для мене це самий кайф. Ненавиджу затори.

Погляд приковує узбіччя, яке мало бути порожнім хоча б для того, щоб підтримати мій внутрішній релакс, але… Ну, як завжди, коротше.

На автоматі знизую швидкість та даю по гальмах. Твою ж в біса…

Червона ауді перевернута, з капота валить дим, і я відстібаю захисний пасок та, не гаючи часу, вистрибую зі своєї бехи. Подібне якщо колись і спантеличувало, то ті далекі дні я вже не пам’ятаю. Виснажливі тренування потрібні саме для того, аби я був заточений на правильні механічні дії навіть за найгірших обставин. А найгірші обставини — моя пряма спеціальність. Я практик, а не теоретик. Тож, перейшовши на біг, прямую до автівки.

Всередині, судомно вчепившись у кермо, ніби те здатне забезпечити їй захист, трясеться дівчисько. Я міг би вибити скло та дістати її негайно, проте лякати ще більше не хочу. Прошу запам’ятати момент, коли людина моєї професії витягає людину з машини охайно. Стукаю у вікно. Дівчисько здригається, але не повертається.

Ну ж-бо, мала, у нас тут часу обмаль.

Наступна моя спроба привернути на себе увагу має прояв гепання по дверцятах. І, —бінго! — вона повертається. Великі скляні від переляку очі навіть не кліпають, взявши мене у фокус. Я показую їй, щоб прикрила голову. Та вона лише продовжує дивитися. Ось така реакція на події у пересічних громадян бісить, бо саме зібраність рятує життя. Клубʼя диму, що їх відригує невідоме під капотом стають густішими, і це знак, що з люб’язністю час кінчати.

Працюємо.

Згруповуюсь та з розмаху в’їжджаю ногою по склу. Добре, що на риболовлю я взуваю берці. До біса корисне та зручне взуття.

Чується тріскіт скла, жіночий вереск, а потім я виуджую похідний ніж, перерізаю ним пасок, що втримує тіло та висмикую дівчисько з машини. Підхопивши на руки, несу до своєї бмв.

Але ось звуки позаду змушують обернутися, проте не зупинитися. Роблю кілька широких швидких кроків, ривок уперед, приземлююсь на спину та перевертаюсь, накривши собою дівча. Згруповуюсь.

Вибух гучний, а ми надто близько, аби не відчути гарячу хвилю. Коли затихає, повертаю голову назад: палає добряче.

Переношу вагу свого тіла з ліктів на долоні, оглядаючи симпатичне лице, руки, що намертво вчепилися у мої плечі. Її тіло підкидає, але вона не скиглить та не плаче.

Обережно торкаюся щоки. Я не працюю з постраждалими після. Моя справа — обеззброєння та захист, далі — справа не моя. Та зараз я й за силу, й за психологічну допомогу. Вероніка ніколи не була така потрібна.

— Тшш, крихітко. Злякалась?

— Ні! Збудилася! — несподівано ричить, і мене на сміх пробирає. Хто з нас ще постраждалий?! — Злізь з мене нарешті! — і пальцями, що тримала мене пів секунди тому, у плечі штовхає.

Бажання жінки — не завжди закон, але мені й самому тут лежати задоволення не приносить. Встаю.

— Ти завжди така зла, чи лише перед смертю? — підначую. — Типу, якщо хоч не надихаєшся, то вибалакаєшся?

Вона підводиться не одразу, та від протягнутої мною долоні відмовляється.

— Дуже дотепно, — саркастично звужує очі, — Клоуном підпрацьовуєш?

— Дівчатами на дорогах жонглюю. — Відказую, скинувши брову, — То тебе підвести чи горді ходять пішки? — я кидаю погляд за її спину, де горить те, що донедавна було непоганою машиною та складаю руки на грудях.

Краля закушує губу, споглядаючи на шмат заліза. Але, видихнувши й певне, змирившись, робить крок назад, до дороги. Невдала спроба самостійності, бо похитується та хапається за голову. Струс навряд є, хоча можливий, навіть коли у голові мізків мінімум.

Підхожу та підхоплюю на руки. Я, звісно, не вухаста нянька, та кинути дівчину на дорозі —зовсім поганий варіант. Сиди потім, зведення новин гортай — прибили її чи доповзла все ж таки. П’ятдесят кілометрів для ніг, що максимум по доріжці у спортзалі крокували — навряд чи приємна прогулянка.

Вона не виривається та навіть спроб не робить. І це здається мені підозрілим. Окидаю оком обличчя — притомна. Виходить, словниковий пронос ротом закінчився. Відкриваю заднє сидіння бехи та обережно скидаю туди тіло. Ну, притомне. Інакше машину б не заляпував, звичайно.

Дістаю з кишені мобільник, викликаю швидку, сусідів у погонах. На протоколи та огляд йде години дві, враховуючи, що я «свій». І увесь цей час відчайдушним рятівником чи вірним собакою знаходжусь поруч. Нагівна воно мені треба?

Обов’язок. Оце б звучало зовсім добре.

Але насправді чисто по людські нарікати оце отруйне та праведне на смерть, від якої я її врятував, шкода. Личко надто привабливе, хоч і нажахане аварією. Хтозна, може, її тут загризуть їжаки чи заб’ють вухами зайці. Окрім цих страшних тварин, тут більше нічого не водиться. Не враховуючи людей, звичайно.

Розпрощавшись з правоохоронцями та охоронцями життя, в чиїй кареті оглядали кучеряве нещастя, знову тягну свою ношу. Насупилась. Мовчить.

— Думаєш, як пробачення просити?

— Не дочекаєшся.

Цього разу закидаю дівчину на пасажирське сидіння та гепаю дверцятами. І вже коли за нашими спинами залишається не чарівне місце зустрічі та декілька кілометрів, чую:

— Вибач. Я справді вдячна. Дякую. У мене просто така реакція на стрес.