Специфічне диво

 Ніч закутала місто своїм покривалом, лиш сніг все ще танцює серед будинків та вулиць. Хтось втомлений працею за день готується до відпочинку, закутуючись в ковдру. А для когось ніч, то рідна пора. Для різного лиха, що виповзає зі своїх закутків. 

 Ось і в одній маленькій кімнатці, з темного закутка почали чутись звуки. Шебуршіння, скрип, шепіт. Маленька Ліза чула їх, не зважаючи на пізню пору вона не спала, бо знала що сьогодні дехто прийде. Скинувши ковдру, вона тихенько пішла босоніж в центр кімнати. 

— Ти-и тут? Я прийш-шла. – сухий, шиплячий голос пролунав з пітьми. Але той хто чув його був заворожений красою. Ось і дівчинка посміхнулась.

 Вона поривалась відповісти, та її відволік гуркіт двигуна. " Мотоцикл. – промайнуло в голові. Хто буде вночі на ньому їздить?"

— Ти мене чуєш-ш? 

— Так-так. Я вас чую. І, і я вас чекала. 

— Мале-енька моя. – в голосі почалось чути співчуття. — Я та-ак тобі с-співчуваю. Ти с-стільки пережила. Але нічого, с-скоро все скінчшиться. 

— Угу, ви казали. – Ліза подивилась у вікно. Там в світлі міста все ще було видно танок сніжинок. — Що вже нічого не буде боліти.

— Так моя мале-енька. Та я не можу до тебе зайти.

— Чому? – злякано спитала Ліза. — Ви ж обіцяли!

— Щос-сь не пускає. Знайди це. Знайди.

 Ліза почала метушитись, крутитись намагаючись збагнути що вона повинна знайти. Але її знов відволікли. Цього разу звук був інший – ніби два маленьких дзвіночки. Що ритмічно наближались. 

— С-скоріш знайди це! – різко, ніби наказ. І вже без вдаваної турботи. — С-скоріш-ше!

  Дитя ще більше почало метушитись, і почало кволими ручками шупорстати по всюди. Та вона не могла нічого знайти, і з кожною секундою голос ставав все зліше, і зліше. 

 І ось в маленькій голівці промайнула думка, коли медсестра приходила за листом, вона лишила в тумбочці, під вікном. Кинувшись туди вона з натугою змогла відкрити, і дістати звідти якийсь мішечок з різким запахом. 

— Та-ак, так добре. – радісно пролунало в кімнаті. – А тепер кинь його, у віконечко. – і після цих слів пролунав скрип хвіртки. 

 Та маленька Ліза не поспішала це робити, бо вона впізнала запах що навчила бабуся. Тепер Ліза вже не вірила гості, і поступово відходила до ліжка, а голос натомість почав лютішати.

— Ти не чула мене?! Я звеліла його викинуть! Викинь його! Викинь його! Викинь! КИИНЬ! – крик подібний моторошному птаху прокотився по палаті. Та нічого не дав, Ліза лиш сильніше вчіпились кволими ручками в мішечок. Побачивши це примара сказала. 

— Молодець, тоді мабуть треба с-сходить до Саші, Артем, чи Ігора. 

— Не смій! – налякана та зла, вона кинула те що було в руках. І прямо в куток. З різким звуком звідти вилетіла кігтяста рука та скерувала його у вікно.

— Хі-хі-хі. – потягнула примара проявляючись повністю. Висока, Худа з білими очима та довгим рощпатланим волоссям. Вона була одягнена в чорний саван який тріпов без вітру. На змарнілому злому обличчі була широка посмішка. Вона вперилась більмами очей в дитину, та наближалась. 

— Ос-сь так малечо, бійс-ся мене. – вона крокувала повільно, ніби смакуючи кожен момент. – Не варто вважати що ти сама роз...

 Вона хотіла сказати ще багато чого, та з всією цією метушнею ніхто не звернув уваги що дзвіночки стихли, зупинившись біля дверей. І тепер, хтось повернув ручку вниз. 

— Марно. – і дійсно, замок не хотів піддаватись. – Я не дозволю мені зав... – і знов примарі не дали договорити. Сильний удар, та тріск зламаних дверей що ввалились всередину.

 Слідом всередину зайшов чолов'яга. Перше що килалось в очі, це густа окладиста борода що була сивою ніби сніг. Та вінне виглядав старим. Висока кремезна статура та сильні руки, одна з яких тримала доволі серйозний посох. Темний шкіряний одяг з елементами металу, міцні боти з товстою підошвою, та червона бандана на голові. Від нього віяло міццю, а примара під важким поглядом синіх очей взагалі втратила людську подобу. 

 Обличчя загострилось, рот став пащею повною гострих зубів, кігті витянулись а волосся щаворушилось ніби живе.

— Що ти ту-ут робиш?!

 — Вона звернулася до мене. – голос його під стать йому, сильний та глибокий.

— Як с-смієш ти приходити сюди! В мою власність! 

— Твою власність?! – гаркнув чоловік. — Як смієш ти, примаро опівнічна, приходити до тих хто не дасть відпору! – перехопивши посох, він вказав на потворну його верхівкою. На якій почало майоріти сяйво.

— Ти-и-и-и!!! – натомість тварюка кинулась на нього. 

 Спостерігавша за цим дівчинка прикрила очі руками, та скрутилась біля ліжка, залізти під нього не було сил. Страшнк виття вдарило їй по вухам, а слідом через щармужені очі прорвалось світло. Декілька секунд нічого не відбувалось, а потім почулись звуки важких кроків. Вона хотіла піднятись, та сили раптово покинули.

— Нічого маленька. – тихо, і на диво турботливо прозвучало над нею. — Я сам. 

 Сильні руки обережно підхопили, та вклали в ліжко Лізу, накривши ковдрою. Набравшись сил вона розробила оченята та подивилась на грізного дядька. Та зараз його обличчя було заповнене теплоти, а очі не були схожі на лід.

— Вибачте будь-ласка. – тихенько промовила Ліза.

– Ти вибачаєшся?

— Угу, я вас відволікла. А у вас справ багато.

 Посміхнувшись в бороду, чоловік ніжно погладив мозолистою рукою її по голові.

— Так, допомагати таким як ти.

— Але ж я не кликала вас.

— Так, ти не за себе просила. А за інших.

— А ви до них теж підете?

— Обов'язково.

— А вона їм нічого не зробить? 

— Ні. – в його очах блиснула крига. – Вона вже нікому, і ніколи не зашкодить. – та вони швидко потепліли. – Ти краще сил набирайся, відпочинь.

— Дякую вам.

— Це я тобі маю дякувати. Що звернулась. – на секунду задумавшись, він потягнувся до пояса. Де на ланцюжку висіли два маленьких дзвіночки. Відірвавши один, він вклав його ій в руку та промовив.

— Хай при тобі буде завжди, як ще зустрінеш подібне – дзвони обов'язково. Добре?