Маленька кімната

 — П'ять! П'ять палат! І в кожній лишився слід! 

— Хмм.

— Ліза, Саша, Віталій, Арина, Ігор. До всіх приходила! І з усіма говорила! 

— Погано, погано.

 В маленькій кімнатці, серед медичного приладдя, стояло двоє. Молода медсестра Катерина, яка не зважаючи на невиспаний вигляд, фонтанувала злістю та умудрилась кричати пошепки. А навпроти неї стояла жіночка, невисока, кругленька з круглим же обличчям. Воно завжди було посміхненим та добрим, але зараз застигло маскою. А холодний погляд вже не віяв теплотою.

— Тамара Петрівна? – покликала Катя.

Піднявши похмурий погляд, старша сестра уважно оглянула дівчину.

— Знов не спала? – під суворим поглядом Катя спочатку зніяковіла, але швидко взяла себе в руки. 

— Нічого, зараз трохи покимарю і ...

— І що? Ти що це удумала? Га? Думаєш як здоров'я згаєш то це допоможе якось? – з кожним словом вона насідала на молоду. — Кому від цього добре буде? Що це дасть?

 Здавалося що Катерина не зможе нічого сказати, вона здивовано, і якось  сумно, подивилась в примружені очі. Та її обличчя швидко змінилось на зле.

— Що дасть!? Не знаю! Та піти від них не можу!!! – під кінець не витримавши вона перейшла на крик.  Але заспокоївшись продовжила. — Не можу я їх покинути, не заслуговують вони на таке. Ніхто з них.

— А як зустрінеш – її?

— Не знаю, – тихо сказала Катя,– кричать буду, може кину чимось. – буркнула зовсім опустивши голову.

— " Не знаю, не знаю". – передразнила її Тамара Петрівна. — Нічого не знаєш, але битися будеш. Але це добре, – промовила вона відвертаючись – маю я тут якраз дещо.

— Гм? Ви про що? – та вона вже не відповідала. Підійшовши до якоїсь шафки, почала там ритись дістаючі різні речі, яких чомусь було забагато для такого маленького предмета меблів. І доволі дивних. То якісь коріння замотані тканину, то щось мутне в банках. Нарешті знайшовши що їй потрібно, вона бігом згребла іншне назад, та повернулась до уважно стежачої за нею дівчини.

— А- а як воно так?

— Цить. Слухай та дивись, пояснювать буду. – у неї в руках було декілька пучків трав, та якихось ягід.

— Ось, це полин та папороть, ти повинна будеш...– далі вона показувала як треба в'язати, що з чим, та скільки. Катя дуже уважно слухала, та старанно повторювала. 

— Ну, піде. – сказала Тамара Петрівна, після того як Катя більш-менш призвичаїлась. 

— А класти їх де? 

— Так що б видно не було. Вони своє діло зроблять, головне щоб поруч з малими були.  Тільки коли ти їх розкладеш?  

— Я ще листи до Святого Миколая не збирала! – одразу придумала дівчина. — Як буду це робить то обережно розкладу! 

— Добре, ти не забудь що.

— Що не забудь? – спитав чужий голос.

 У дверях стояв невисокий, літній чоловік. Але не зважаючи на вік, та пляму лисини на голові, він мав дуже уважний, цупкий погляд. 

 — Можливо те, – він спокійно продовжив– що у вас, обох, є обов'язки які вам, необхідно, виконувати. – він не кричав, чи якось хмурився. Лиш спокійно говорив, виділяючи деякі слова. Але обидві його підлеглі одразу трохи підібралися.

— Ми тут якраз дещо брали. – затароторила молодша.

— Так-так.

— Взяли? – спокійно підняв брову лікар. Обидві сестри синхронно закривали головами. — І чого ж ви ще тут? 

— А ми вже цейго, йдемо. Мені пора розкласти...– Катерина запнулась, через лікоть що штурхнув у бік –...зібрати листи що малі понаписували.

— Добре. – і вже повернувшись іти, головний лікар кинув через плече. — І сподіваюсь, різкий трав'янистий запах мені привидівся.

 Ще декілька хвилин дві жінки стояли, відводячи подих. Та ось молодша зібрала приготовлене та пішла на вихід. Ніч вже близько.