Кінець. Частина 7. Шах і Мат

Повернувшись до дому я підбігла до Маріо, щоб розказати йому всю ситуацію. Він сидів за столом, перебираючи якісь документи.

— Маріо, ти не повіриш, що трапилося сьогодні, — сказала я, опускаючись на стілець поруч з ним.

— Що сталося, Лара? Ти виглядаєш знервованою, — відповів він, піднімаючи погляд з паперів.

— Якась дивна жінка слідкувала за мною, — розказала йому я.

— Ти можеш описати її вигляд? — запитав він в мене.

— Так, в неї були кучеряве волосся, світло горіхові очі та веснянки, — відповіла йому я.

— В неї досить тривіальна зовнішність, — прокоментував він.

— Можливо це була його секретарка, або коханка, — поділилась з ним я.

— Або два в одному, — пожартував лейтенант.

— А коли ти почнеш працювати в відділі вбивств? — поцікавилась в нього я.

— Вже післязавтра, — промовив він та усміхнувся, — може хочеш поїхати поїсти десь поза домом?

— Так, це гарна ідея, — погодилась я.

Маріо вийшов  і відімкнув двері. Ми вийшли з будинку і пішли до нашого автомобіля. Погода була прохолодною, але приємною, і ми вирішили заїхати в невеликий ресторан поруч.

Сівши за стіл, ми замовили смачні страви та напої. Маріо виглядав зосередженим, і я відчувала, що він щось хоче сказати.

— Що ти думаєш про той епізод у книгарні? — запитав він, поглядаючи мені в очі.

— Ти маєш на увазі ту жінку? — уточнила я.

— Так, саме її. Це було досить дивно, як вона спробувала зупинити тебе, — відповів Маріо.

— Я не впевнена, що вона мала якісь серйозні наміри. Можливо, це просто погроза, або спроба відірвати мене від чогось, — роздумувала я.

— Але все ж таки, це трохи тривожно. Ми повинні бути обережними, — сказав він серйозно.

— Але те що твій брат повернув йому кінську голову це дуже смішно, — промовила сміючись я.

— Це дуже схоже на Адріано, — прокоментував Маріо.

— Щось сталось, поки мене не було? — запитала з ним я.

— Так, подзвонив Сміт та попросив зустрітись, ще завтра, — розказав мені він та продовжив, — нам потрібно обговорити наш план.

— Так? — запитала в нього я.

— Почнемо, я домовилась про вашу зустріч, — сказав спокійно він, — але в мене є одна умова.

— Яка? — поцікавилась я.

— Будь обережна, — відповів він.

— Буду, — пообіцяла йому я.

З ранку я одягнулась в нову чорну сукню та шубу, а після невеликого сніданку я разом з Маріо поїхала до офісу судді. Я увійшла в середину та швидко пройшла до його кабінету. Десь в коридорі я помітила незнайомку, що мене переслідувала. Я увійшла до нього.

Його волосся було коротким та сивим, а його очі блакитними та вигорілими. В руці він тримав склянку з віскі та протяжним жестом запросив мене сісти на велике шкіряне м’яке крісло. Почекавши він розпочав говорити.

— Місис Фостер, — сказав він та продовжив, — чи ви усвідомлюєте все що відбувається?

— Так, — відповіла я та дістала пістолет.

— Але що ви робите?! — вигукнув суддя, відштовхуючись назад у своєму кріслі.

— Я захищаю себе, — відповіла я твердо, тримаючи пістолет направлено на нього. — Тепер ви послухаєте мене.

 Суддя виглядав шоковано, але він не сказав нічого, чекаючи, на мене.

— Я хочу взнати чому ви вбили моїх батьків! — прокричала я.

— Хочеш знати, маленька Лара? — поцікавився він.

— Так, — погодилась я.

— Тому, що твій батько-скотина, вирішив не закривати справу, — розказав він та продовжив, — мені було потрібно було подбати про своє майбутнє.

— Я посаджу тебе, — сказала я.

— Не вийде, — заперечив він, — я вмираю. Мені залишилось чотири місяці здорового глузду, а тоді жахлива смерть.

Я схопила пістолет міцніше, дивлячись йому прямо в очі.

— Ви не можете втекти від правосуддя, — прокричала я. — Я буду боротися за справедливість заради моїх батьків.

Він зітхнув і поглянув у вікно.

— Ти молода і горда, — сказав він, — але правосуддя це не про правду, а про переконливість. А не має в цьому світі нічого переконливішого, ніж гроші.

— Коли ви будете вмирати, я приходитиму до вас увесь час, — прошепотіла я, — хочу побачити, як у ваших очах згасає життя.

— Тоді це буде незабутньо, — відповів він та усміхнувся.

Мої долоні були вологими від напруги. Я не знала, що робити далі. Суддя, що сидів переді мною.

— Дякую за розмову, — сказала я, піднімаючись зі свого місця. — Я повинна йти.

Щось у його погляді змінилося, коли він поглянув на мене.

— Бережи себе, Лара, — сказав він тихо.

Я пішла геть.

Поки я виходила з кабінету судді, відчувала, що мої руки все ще трохи тремтять від напруги. Що ж, зустріч з ним не принесла відповіді, які я сподівалася отримати. Його безжальні слова про моїх батьків не дають мені спокою.

Чому вони повинні були померти через нього?

Вийшовши з будівлі, я знову помітила ту ж дивну жінку, яка мене переслідувала. Це стає дедалі більш тривожним.

Маріо чекав на мене біля виходу. Його вираз обличчя виражав хвилювання та зацікавленість.

— Як все пройшло? — запитав він, підходячи до мене.

— Зустріч була... несподіваною, — відповіла я, намагаючись зібрати свої думки. — Я отримала кілька відповідей, але їх більше було не вистачило.

Маріо зітхнув і потягнувся.

— Треба подумати, що робити далі, — промовив він.

— Так, але спочатку з'їжмо щось, я дуже голодна, — відповіла я, намагаючись розслабитися.

Маріо зрозумів, що це не момент для подальших обговорень.

— Так, звісно. Давайте швидко знайдемо якийсь гарний заклад, — запропонував мені він.

Ми вибрали маленьке кафе поруч та зайшли туди. Під час обіду, я вирішила поділитися з Маріо своїми враженнями від зустрічі з суддею.

— Він здавався спокійним, але водночас загадковим, — почала я. — Його слова про моїх батьків... вони мені не дають спокою.

— Що він сказав? — поцікавився він в мене.