Пролог. Частина 7. Шах і Мат

В невеликій, зовсім новій церкві, десь загубленій серед Чикаго мав настати найважливіший день в моєму житті. Цього дня, за два тижні підготовки я виходила заміж з того, кому довіряла понад все. За лейтенанта Маріо Габліеля д’Амеліо.

Разом з Елізабет і Емілі ми стояли збоку і чекали на початок всього.

В далині стояв він, вдягнений у свій парадний костюм.

А перед очима я згадувала все, що відбувалось до того:

Високий чорноволосий чоловік з невеликою білою прядкою волосся та оливковою шкірою йшов в мою сторону. Ну і красень. Він переклав жовту теку з руки в руку, після чого її відкрив. Кілька разів він поглянув на мене, ймовірно, ще й на фотографію в теці, для чогось звіряючи. Видно, помітив, що я ховаю частину свого лиця, прикриваючи волоссям одне око.

— Лара, Фостер, це ви? Прошу пройдіть в мій кабінет, — запитав він, дивлячись мені прямо у вічі. Я встала та рушила за ним, — каву будете? — запитав він, відчиняючи двері свого кабінету.

— Так... — відповіла йому я зберігаючи спокій, але попри все зніяковіла, опускаючи очі.

Він провів мене у свій кабінет, жестом вказав на стілець навпроти вікна та вийшов кудись, мабуть, за кавою. Я залишилася в кабінеті сама і глянула на стіни, вкриті великими темними дерев'яними панелями. Я повернулася й глянула на стіну за собою. Портрет батька. Дивно. Навпроти вікна стояв великий темний стіл, завалений теками з документами різної товщини. На ньому було вільним лише трошки місця.

На столі я зауважила табличку з іменем та прізвищем лейтенанта, який привів мене сюди. Також в столі була дивна діра, внутрішня частина якої була неначе з міді. Я доторкнулася рукою до мідної кришечки, яка кріпилася збоку від діри та закрила її. Знову відкрила й побачила напис на кришці: "Для конфіденційних розмов". Залишати мене самою була досить погана ідея. Мене з’їдала цікавість.

— Бачу, ви не підірвали тут нічого. Чудово, — він сказав монотонно, неначе в цих стінах побувала не одна бомба. Подавши мені філіжанку кави, він сів за стіл навпроти мене, — ваше лице видається мені надзвичайно знайомим. Могли б ви відкрити друге око?

— Так, — відповіла я, опустивши очі. Повільно я заклала волосся за ліве вухо, відкриваючи частину обличчя.

— Ви — донька Рована Фостера. Мала Лара. Мені так шкода, що сталося з вашими батьками, — сказав він, однак, по голосу мені видалося, що йому було абсолютно байдуже, — але я не можу вас взяти, якщо ви не доведете свою компетентність. І щоб вам не говорили, мені плювати на те, що ви жінка. Ось ваше перше завдання і ви маєте годину на нього.

Перед очима з’явилась інша сцена:

— Коханий, — прошепотіла я, — потрібно поговорити в приємнішому місці.

— Мила, — підіграв він мені, — який адрес нашого друга?

— Зараз, коханий, — продовжила я спокусливим голосом, — 127 Old Rte 66.

— І який він хоче напій? – запитав лейтенант.

— Він бажає, — сказала я протягнувши, — «Вибуховий череп».

— Тоді, принцесо, — прошепотів він та обхопив він мою талію, — час нам змінити обстава на приємнішу для нас.

— Буду згідна, — відповіла йому я, після чого усміхнулась та взявши його за руку пішла разом з ним.

Вставши ми пішли на розвідку. І досить навіть вчасно. В залу зайшла група чоловіків та досить грубим спосіб натякали що гостям вже час збиратись на вихід. Музика вимкнулась і здавалось що от-от станеться щось жахлива. Я впала в ступор, а д’Амеліо схопив мене за руку і повів мене далі. Світло зникло. Ще трохи ми попали до технічних коридорів, де ще світились лампи. Ми зайшли в перший і почали очікувати. Важкі кроки з зали почали наближатись.

— Не для протоколу, — прошепотіла йому я.

— Не для протоколу, — відповів він мені та поцілував мене.

Спочатку тримаючи мене за підборіддя, він розслабив руку притиснув її до стіни. Мої руки обвились довкола його шиї, а він взявся другою рукою за моє стегно. Він притискався до мене усією силою. Я вдихнула в усі груди, але повітря мені не вистачало. Він опікав мене своїм жаром, а я стала лялькою в його руках. Двоє головорізів прийняли наше прикриття. А ми продовжували та ледь зупинились. Віддалившись від мене, лейтенант дав мені час охолонути.

— У вас слід від моєї помади, — промовила йому я награно спокійно.

— Не погано цілуєтесь, — відповів він та витер губи, — макіяж можете не поправляти.

— Чудовий метод прикриття, — відповіла йому я.

Історія, що розпочалась випадково.

Я згадувала як нас ледь не застукав Сміт, коли ми цілувались в кабінеті, як через нашу необережність, наш секрет могли взнати всі. І яке лице було в Емілі, коли вона випадково нас застукала.

Зал був майже пустим, тільки наші найближчі. Адріано, молодший брат Маріо, Вульф, Сміт разом з дружиною та Ендрю, Арчі, і нікого більше.

Дівчата схопили мене за руки та повели до вівтаря.

Я усміхнулась та заглянула йому в очі.

Досить швидко вибіг священник з коротким каштановим волоссям в довгій чорній рясі, в нього були невеликі сірі очі та стиснуті губи. Він кашлянув та швидким поглядом оглянув всіх присутніх.

— У цей союз Лара і Маріо вступають, щоб навіки об'єднатися. Якщо хтось із вас може довести справедливу причину, чому вони не можуть бути законно одруженими, говоріть зараз, або ж назавжди мовчіть, — промовив він.

— Я закликаю вас обох, тут у присутності Бога та свідка цієї компанії, що якщо хтось із вас знає будь-яку причину, чому ви не можете одружитися законно та згідно з Божим Словом, зараз зізнайтесь у цьому, — промовили всі присутні.

— Лара, чи буде Маріо вашим чоловіком, жити з ним у шлюбі? Чи будете ви любити його, утішати його, шанувати та берегти його у хворобі та в здоров'ї й покинувши всіх інших, бути вірним йому доти, доки ви обидва живі? — запитав він.

— Так, буду, — погодилась усміхнувшись я.

— Маріо, чи візьмете цю жінку в дружини, жити разом з нею в шлюбному союзі? Чи любитимеш ти її, втішаєш, шануєш і бережеш її у хворобі й в здоров'ї, і покинувши всіх інших, залишитися вірним їй, доки ви обидва живі? — поцікавився він.