Кінець. Частина 6. Чоловік з тіні

Я пам’ятала той день. День, що знищив все моє життя. День коли Грегорі Брейвен вбив мою сім’ю. І що ночі. Кожного разу, кожного проклятого разу коли мені він приходив у сні, коли спливали спогади, коли я не могла спати…

І він з’явився знов.

Чоловік з закривавленим ножем, який він стискав з усіх сил в руці. Він крокував, щоб вбити мою мати.

І я проснулась в холодному поту.

Знову.

Він повертався.

Повертався щоразу, коли я думала що він зник.

Після легкого сніданку я відправилась за роботу, щоб нарешті розпочати писати новий роман, адже мій видавець вже просить про нову книгу. Я досі дещо в шоку, що в мене вийшло стати письменницею, наче я це планувала. Книгу я почала писати з нудьги, а вже зараз я буду цим заробляти на життя.

В мої двері хтось постукав, відкривши їх я побачила за ними усміхнену Ельзу у світло блакитній сукні. Не встигнувши привітатись з нею вона відразу мене обняла. Я швидким жестом запросила її в дім та заговорила:

— Доброго ранку! — промовила жваво я, — не думала що ти завітаєш в гості.

— Після вчорашнього я не могла тебе оминути, — відповіла вона, — вже час вибирати сукню.

— Не зарано? — поцікавилась я.

— Чому ні? — пожартувала вона, — а якщо треба буде щось поправити?

— Мене зайвий раз, щоб піти за покупками не потрібно, — промовила я, — тільки візьму чекову книжку.

Я збігала за сумочкою і повернувшись назад знову глянула на Ельзу.

— Що в тобі змінилось? — запитала я.

— Ти помітила? — промовила вона, — я постриглась.

— А, це, — відповіла я, — що там у вас з Вульфом?

— Все прекрасно, — сказала вона спокійно.

— Знаєш в моєму плані не було, щоб ти вийшла за нього заміж, — заговорила я, — в жінок слабкість до красунчиків в погонах, але це не перебір?

— Дуже смішно, — обурилась вона.

— Вибач, Ельзо, це був лише жарт. Я дійсно рада за вас, — сказала я, намагаючись пом'якшити ситуацію. — Ти виглядаєш дуже щасливою.

Ельза помітила мою спробу змінити тему розмови та посміхнулася.

— А хто нас всіх запевняв, що з лейтенантом д’Амеліо ви лиш друзі? — запитала жартома вона, — може тобі нагадати прізвище твого нареченого?

— Я пам’ятаю, що мій наречений лейтенант Маріо Габріель д’Амеліо, — відповіла я.

У двері знов хтось постукав і не чекаючи на запрошення увійти всередину зайшла Емілі. Я шоковано поглянула на неї та ледь видавила з себе слова:

— Що ти тут робиш? — поцікавилась я.

— Прийшла тебе провідати, та й Ельза покликала й мене допомогти з пошуком весільної сукні, — розказала вона, після чого уточнила. — Та й в мене вихідний.

— Хто з вас вміє водити автомобіль? — запитала Ельза.

— В мене навіть немає, — відповіла я.

— Тоді я ваз всіх завезу, — сказала вона та вказала на вихід, — пішли.

Перед моїм домом стояв новенький, яскраво-червоний форд.

— Красива машина, — прокоментувала Емілі.

— Я на неї довго збирала, — розказала весело вона, — добре, що чоловік додав. Куди хочете поїхати?

— Давай до центру, там є декілька непоганих магазинчиків, — відповіла їй я.

— Тоді всі на борт, — жартома вигукнула Ельза.

— І скількох чоловіків ти шокуєш? — пожартувала Емілі.

— Безліч, — промовила я.

Досить швидко ми доїхали до центру міста та Ельза зупинилась перед найбільшим у всьому Чикаго, бутику весільних суконь. Я старалась не згадувати про Брейвена всю дорогу, хоч його образ весь час з’являвся в моїх думках. Ми всі швидко покинули автомобіль і я відразу заговорила:

— Не очікувала, що ти вибереш саме це місце, — прокоментувала весело я.

— А чом би й ні? — поцікавилась вона, — тут я і свою весільну сукню придбала.

— Ох, я вже відчуваю, що це буде довгий день, — вигукнула Емілі, присідаючи біля вітрини та розглядаючи весільні сукні.

 Ми увійшли до магазину, де нас зустріла ввічлива працівниця.

— Вам допомогти підібрати весільну сукню? — запитала вона, усміхаючись.

— Так, будь ласка. Моя подруга шукає весільну сукню, — відповіла Ельза, вказуючи на мене. Жінка ретельно оглянула мене, а потім подумала мить і вказала на кілька суконь, які вона вважала вартою уваги.

— Ось, спробуйте ці моделі, і якщо вони вам сподобаються, ми можемо розпочати примірку, — запропонувала вона.

— Можна щось простіше? — поцікавилась я.

— В жодному разі! — вигукнула Емілі, — це ти маєш бути найкрасивішою, а не стіна.

— От і домовились, — промовила Ельза, — несіть для нашої Лари найкращу і найблискучішу сукню.

— Зараз буде, — відповіла ствердно жінка.

Нам принесли кілька суконь. Я поглянула на них з певним зацікавленням, але в серці відчувала сумнів. Чи можу я дійсно забути про все те, що трапилося, і радіти такому щасливому моменту, як весілля?

— Ну, Лара, вибирай, — підштовхувала мене Ельза, дивлячись на мене з нетерпінням.

Я взяла одну з суконь і подивилася на своє відображення в дзеркалі. Сукня була чудова, але щось в серці не давало мені спокою. Я не могла відкинути тінь минулого, що нависала над моїм щастям.

— Лара, що з тобою? — запитала Ельза, помітивши мою нерішучість.

Я важко зітхнула і посміхнулася:

— Може, ми трохи зачекаємо з вибором? Мені здається, що я ще не готова, — прошепотіла я.

— Чому? — поцікавилась Емілі.

— Я не знаю, — відповіла я та опустила погляд, — мені дуже подобається…

— Тоді не час думати! — вигукнула Ельза.

Емілі підняла руку та сказала:

— Сукню ми беремо, — промовила вона та запитала, — фата до пари буде?

— Так, — погодилась жінка та гукнула інша, — принеси дівчатам потрібну фату.

Досить швидко інша дівчина винесла нам бажаний предмет та передала її мені.

— Вона дуже красива, — прошепотіла я.

— Беремо? — запитала в мене Ельза.

— Так, — відповіла я та усміхнулась.