Розділ 2. Частина 6. Чоловік з тіні

Ми повернулися до гостей, але в мене виникли сумніви щодо відповідей Брейвена. Він виглядав напружено, а його реакція на запитання лейтенанта залишалась невизначеною. Лейтенант також відчував ту напругу і не здавався впевненим у відповіді.

Коли ми повернулись до наших столів, лейтенант виглядав задуманим. Я звернулася до нього з питанням:

— Ти віриш йому? — поцікавилась я.

— Не зовсім, — відповів він, — він виглядав нестабільно, а його погляд на тебе був досить цікавий.

— Ти думаєш, він щось приховує? — запитала я.

— Можливо. Але без доказів нам важко щось зробити. Ми повинні продовжувати збирати інформацію та шукати слабкі місця в його висловлюваннях, — запропонував він.

Ми продовжили бачитися з гостями, проте, атмосфера вечора для мене вже не була такою веселий, як раніше. Мій розум оберігав сумбурні думки про можливий зв'язок Брейвена з суддею Вілсоном і події, що оточували смерть Олвсона.

Проходило кілька годин, і вечір повільно перетворювався на ніч. Гості поступово розходились, але ми вирішили залишитися ще трошки. Лейтенант і я сіли за стіл, обговорюючи події та можливі наступні кроки у розслідуванні.

— Що ти думаєш про Брейвена? — запитала я.

— Нещодавно він здавався нам нестабільним, а зараз його реакція була як мінімум дивною, — відповів лейтенант.

— Мені здається, він щось ховає. Його погляд на мене був такий, наче він бачив щось, що він не хоче висловлювати, — поділилася я своїми враженнями.

Лейтенант кивнув, вказуючи, що він також відчув цю дивну динаміку.

— Можливо, нам варто ще раз спробувати з ним поговорити. Може, знайдемо спосіб дізнатися більше, — запропонував він.

Ми прийняли рішення залишитися в готелі ще на трошки та обговорити подальший план дій. Замовивши каву, лейтенант і я глибше вдавались у розмову.

— Можливо, ми повинні звернутися до Адріано, його брата. Може, він знає щось більше, — запропонувала я.

Лейтенант задумався, перебираючи в голові всі можливі варіанти.

— Так, можливо варто спробувати. Адріано може володіти інформацією, яку Брейвен вирішив приховати, — погодився він.

Ми домовились розпочати наступного дня зі звернення до Адріано та продовжити розслідування. Відчуття невизначеності та таємничості оточувало наші кроки, але ми були готові взятися за будь-яку можливість, що веде на шлях до розкриття правди.

Закінчивши розмову, ми вирішили повернутися до наших номерів і готуватися до нового дня. На порозі номера лейтенант зупинився та звернувся до мене.

— Ларо, будь обережна. Це складна справа, і ми можемо стикнутися з непередбачуваними ситуаціями, — сказав він серйозно.

Наступного дня я відправилась до відділу, щоб розв'язувати всі питання, що до свого звільнення з поліції. Я зайшла в кабінет та побачила в середині Емілі, яка швидко розбирала зібрані мною документи.

Я здивовано подивилась на неї та заговорила:

— Для чого ти це робиш? — поцікавилась я, — я здатна все зробити.

— Не бійся, в основному все робить Арчі, — відповіла вона жартома, — я б твої гори документів, сам би в архів не віднесла.

— Бачу йому стало краще, — сказала я.

— Я не можу повірити що ти йдеш, — прошепотіла сумно Свонн.

— Треба йти далі, — промовила я та посміхнулась, — але ти завжди зможеш приходити до мене в гості.

— Я про таке думала, а ти будеш відвідувати відділ? — запитала Емілі.

— Зрозуміло що так, — відповіла я, після чого додала, — для мене ви стали наче сім’я.

— Я буду сумувати за тобою,  — промовила вона.

— Я не можу повірити що час минув так швидко, — заговорила я, — наче ще вчора ми з лейтенантом полювали за Хамелеоном, а завтра я назавжди покину поліцію Чикаго.

— Відсвяткуємо це в «Марінара&Чикаго»? — поцікавилась Емілі.

— Так, прийде навіть Вульф з Ельзою, — поділилась я.

— Чудово, вони ж недавно побрались, — нагадала жвавим тоном Свонн.

— Досі не можу в це повірити, — прокоментувала я, — Ельза дещо перестаралась, з його відволіканням.

Емілі кинула на мене здивований погляд та після мовчазної паузи заговорила.

— А от як журналістка закрутила голову інспектору, — прошепотіла вона.

— А як ще? — поцікавилась я, після чого додала, — звідки я мала знати що це так далеко зайде?

— А для чого? — поцікавилась здивовано вона.

— Мені треба було якось з лейтенантом зустрічатись, — пояснила я та закотила очі.

— Ви там хоч розмовляли? — пожартувала вона.

Я опустила погляд та яскраво почервоніло.

— Та ні, ми просто… обговорювали деякі робочі питання, — вибачаючись, відповіла я, намагаючись знайти виправдання своєму червонінню.

Емілі посміхнулась, якби розуміючи мою ситуацію, а потім змінила тему:

— Ти готова до того, що буде далі після звільнення? Що плануєш робити? — поцікавилась вона.

Замислившись на мить, я відповіла:

— Не знаю, — сказала я замислено, — можливо напишу нову книгу.

— А я бачила дивну коробочку в його піджаку, — розказала вона, — наче готується до пропозиції комусь.

Я відвела погляд та поцікавилась:

— Де Арчі? — промовила тихо я.

— Звідки я маю знати? — відповіла вона, — має зараз повернутись.

Досить швидко всередину зайшов Арчі та помахав мені рукою.

— Я вже відніс більшість документів в архів, — розказав він та витер піт з обличчя.

— Прекрасно, — прокоментувала я.

— Так, маємо ще кілька дрібниць, щоб вирішити, і ми будемо готові, — сказав він, поглянувши на папірці на столі.

Я відчула, як спинився мій пульс. Наступний крок в моєму житті виглядав таким невизначеним, але я була готова до цього. Здавалося, що доля провела мене через багато випробувань, і тепер я була готова прийняти новий виклик.

— Дякую, Емілі, Арчі. Я вам вдячна за всю вашу допомогу, — сказала я з щирою вдячністю в голосі.

— Нема за що, Ларо. Ти завжди можеш на нас розраховувати, — відповіла Емілі, піднімаючись зі стільця.