Пролог. Частина 6. Чоловік з тіні

Ледь не щодня в моїх снах переслідував мене він. Чоловік з тіні. Вбивця моїх батьків.  Грегорі Брейвен. Той хто позбавив мене всього. Але минуло вже вдосталь часу, мені залишилось всього лиш декілька днів до звільнення з поліції.

Я встигла купити гарний невеликий котедж та закінчити ремонт в ньому. Відчувала, що нарешті можу знайти спокій. Проте кожного разу, коли засинала, тінь Грегорі Брейвен знову з'являлася переді мною, нагадуючи про той жахливий день, коли я втратила все.

Сьогодні була гарна погода, я досить швидко прийшла на роботу та зайшла в кабінет. Він досить сильно спустів, кожного вечору я забирала свої речі додому.

В середину увійшла Свонн та промовила:

— Я досі не можу змиритись з тим що ти йдеш, —  сказала спокійно вона.

— Емілі, все буде добре, — відповіла їй я та посміхнулась, — в мене є щось для тебе.

Я дістала примірник мого роману в красивій обгортці та зав’язаний червоним бантом, після чого подарувала їй його.

— Дякую, Лара, — промовила вона.

— Заходь до мене на чай, коли захочеш, — запропонувала їй я.

— Звичайно, буду рада. — відповіла Свонн з лагідною посмішкою.

Миттю нашу розмову розірвав дзвінок. Я наблизилась до нього та підняла трубку. З трубки пролунав голос:

— Детективе Фостер, в нас тіло, приїдьте, будь ласка, — промовив Сміт.

— Так, скоро буду, — відповіла йому я.

Митю пролунали постріли. Я зі Свонн впала на підлогу. Але стріляли не в нас.

На короткі секунди запанувала тиша, яку розірвав божевільний сміх.

Я підвелась і на слабких ногах пішла по коридору, здається ніхто не постраждав. Я наблизилась до кабінету д’Амеліо. Як добре що він сьогодні взяв вихідний. Я відчинила прострілені двері та оглянулась. Тут тепер жахливий безлад, тепер сам буде все прибирати.

Я спустилась до низу, де помітила Арчі, що стояв біля столу і виглядав здивованим. Він швидко наблизився до мене та запитав:

— Що там сталось? — поцікавився він.

— Нічого виняткового, — відповіла байдуже я, — якісь придурки розстріляли кабінет лейтенанта.

— Чому ви такі спокійні? — запитав в мене він.

— В нього сьогодні вихідний, — пояснила я, після чого додала, — йди збирай докази, я поїду за д’Амеліо.

— У вас немає прав, — сказав він.

Арчі кивнув та взявши якісь документи та покликавши Свонн, пішов разом з нею оглядати кабінет лейтенанта. Я навіть не підозрювала хто це зробив, але попри все хотіла взнати правду.

Можливо хтось все-таки взнав про наше приховане розслідування всіх справ судді Вілсона, тому хотіли позбутись лейтенанта, або переплутали вікна і позбутись хотіли саме мене. Кожен з варіантів звучав аж до болю реалістично.

Вийшовши на вулицю я відправилась на зупинку, погода була прекрасна. Попри те що був робочий день, вулиці були багатолюдними. Вже через декілька хвилин вже їхала до лейтенанта. За п’ять хвилин поїздки я вже стояла під його дверима. Стиснувши зуби я постукала у двері.

Майже відразу він відкрив їх, навіть не помітивши всього, я заговорила:

— Ваш кабінет розстріляли якісь бандити, — розказала йому я.

— Неприємно, — промовив він.

Я опустила погляд донизу, перед тим помітила що його волосся було трохи вологим. На його шкірі ще були краплі води, я, здається, прийшла невчасно, він щойно вийшов з душу. А ще він був тільки в рушнику.

— Будеш стояти та тільки милуватись, або може зайдеш? — поцікавився він, нахилившись до мене.

— А якщо так? — запитала я та почервоніла.

Він впустив мене у квартиру і закривши двері поцілував. Те що відбувалось між нами довгі місяці вийшло назовні. Майже відразу і я стояла голою.

І якби ми лиш цілувались. Можливо я зробила у своєму житті величезну помилку, але попри це не жаліла ні про що. Так, це міг бути лиш короткочасний роман, але сьогодні це стало чимось більшим.

Пролунав дзвінок, лейтенант встав та підняв трубку.

— Так, повідомлю, — відповів холодно він.

Після того як він завершив дзвінок, він наблизився до мене.

— Хто дзвонив? — поцікавилась в нього я.

— Сміт, питав коли ти приїдеш, — відповів він мені.

— Точно, — прошепотіла я, — я ж запізнююсь.

— Нічого страшного, я підвезу тебе, — сказав спокійно він та додав, — і так Смітт попросив, щоб і я приїхав.

— Лишилось тільки одягнутись, — промовила я та зібрала весь свій одяг.

Коли ми привели себе до порядку, ми швидко сіли в автомобіль та поїхали в бік місця злочину. Я не знала, що там сталось, але мені було надзвичайно цікаво, що там сталось насправді.

— Ти знаєш що там сталось? — запитав він в мене.

— Ні, але Сміт говорив щось про суддю Вілсона, — розказав він мені.

— Це дивно, — прошепотіла я, — мені здається, що це якось зв’язано з замахом на тебе.

— Мені складно назвати це замахом, краще попередженням, — пояснив він.

— Мені здається, що ти справді правий, — сказала я.

— Я, до речі, прочитав твою книгу, — промовив він.

— І як тобі? — поцікавилась в нього я.

— Мені сподобалось, — відповів спокійно він, — але не боїшся, що хтось взнає про наш роман.

— Мені залишилось три дні роботи, а тоді я стану поважною письменницею, — сміливо відповіла я, — і якщо хтось і дізнається, то це вже не буде моя проблема.

Ми прибули на місце події. Ми вийшли з машини та відправились вбік поліцейських. Серед них з записником стояв Сміт, тримаючи в руках записник. Лейтенант наблизився до нього та потиснув його руку.

 — Що тут сталось? — поцікавився д’Амеліо.

— Ми знайшли тіло, — відповів холодно він, — це Дерек Олвсон.

— Зустрілись зі старим другом, називається, — прошепотіла я.

— Так що там сталось? — поцікавився д’Амеліо.

— Його застрелили, — розказав Сміт.