Розділ 2. Частина 5. Безкінечний Карнавал

Увійшовши в середину ресторанчика «Марінара&Чикаго» я оглянулась довкола. Інспектор здається мені не переслідував. Я перелякано наблизилась до Антоніо і перелякано відвела погляд вбік бажаючи зібратись з думками. Покашлявши я вирішила себе пересилити та згадавши слова лейтенанта заговорила:

— Для мене щось є? — запитала спокійно я.

— Так, я вам передам зараз, — відповів спокійно він, після чого додав, — щось будете?

— Так, — погодилась спокійно я, після чого промовила, — я буду пасту болоньєзе та лимонад.

Після того як Антоніо вказав мені на один із вільних столиків, я вирушила туди, а він вирушив на кухню. Я взяла місце, присунула стілець ближче до столу. Ресторан виглядав затишно, з приглушеним світлом і приємною музикою, що створювала атмосферу спокою і затишку.

Замовивши пасту болоньєзе та лимонад, я спостерігала за подіями навколо. Трошки відпочивши, я знову зосередилась на тому, що чекає від мене лейтенант. Антоніо повернувся до столу і приніс із собою великий конверт. Його вигляд вказував на серйозність ситуації, що викликало у мене хвилювання.

— Ось, — сказав він, витягуючи руку ліву руку, — це щось важливе, що вам необхідно переглянути. 

Я подивилась на Антоніо з питанням в очах, не розуміючи повністю, що може міститися в тій теці. Він лише кивнув головою, натякаючи, щоб я розгорнула документи. Я відкрила її, в середині було безліч різних документів, фотографій і записів. Це було щось надзвичайно важливе. На обгортці я прочитала напис зроблений грубим почерком лейтенанта «Цирк Сера». Я знала що в нього компромат на будь-який смак, але щоб було навіть це.

Руки трошки тремтіли, коли я взяла в руки перший аркуш. Фотографії, текстові документи, записи розмов – усе це вказувало на те, що переді мною було дуже серйозне розслідування. На фотографіях були зображені невідомі люди, незрозумілі сцени і якісь таємничі місця. 

— Це матеріали з його останнього розслідування, — пояснив Антоніо, — він вважає, що це може бути для вас цікавим.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як холодок пройшов мені по хребту. Мій розгублений погляд сплутався між фотографіями та документами, намагаючись усвідомити масштаб того, що розкривалося переді мною. 

— Якщо це його останнє розслідування, — промовила я, не відводячи погляду від матеріалів, — то чому він вирішив передати це мені?

Антоніо поглянув на мене зі смутком в очах.

— Лейтенант завжди вірив у вашу здатність розгадати навіть найскладніші загадки, — сказав спокійно він після чого додав, — вам треба зробити все як найшвидше ніж він повернеться.

— Я не впевнена, чи я готова до цього, — шепнула я, не свідомо затискаючи документи в руках.

— Лейтенант був переконаний, що ви зможете, — продовжив Антоніо. 

— Добре, — сказала я, визначаючи своє рішення, — я візьму ці докази. Передайте йому це.

Я вирвала з блокнота листочок на якому було написано:

«Пишу до тебе з великою проблемою.

Я не впевнена чи зможу дурити Вульфа вдосталь часу, також я маю дістати Ельзу з цирку швидше ніж інспектор все знає. 

Я не знаю хто вбивця та жалію що ти не зі мною.

Твоя Лара»

Я поцілувала листок і залишила червоний слід від помади на папері. Антоніо забрав листок та усміхнувся. Я з силою заховала все до сумки, після чого заплатила та вирушила до дому.

По дорозі додому в моїй голові крутилися тисячі питань, і кожне нове слово або факт, яким я ознайомлювалася, робило мене ще більше заплутаною в цьому великому лабіринті таємниць. Лейтенант завжди був важливим елементом мого життя і роботи, але зараз його відсутність наводила на думку, що доведеться прокладати свій шлях самотужки.

Підходячи до власного будинку, я відчувала, що його теперішність стала ще складнішою і небезпечною. Я зайшла у свій дім. Відсортувавши документи, я приступила до ретельного вивчення кожної фотографії та запису. Багато з цього було непоясненого, але я відчувала, що це була ключова частина головоломки, яку потрібно розгадати.

Мої руки тремтіли, коли я знову витягнула перший аркуш. Фотографії, на перший погляд, були непов'язані, але в кожному кадрі крилася таємниця. Незнайомці, невідомі локації, сцена на якій виступали акробати. 

Переглядаючи документи, я зрозуміла, що лейтенант мав доступ до інформації, яку я не знала раніше. Справа стосувалася не лише цирку та його учасників, але й великої мережі інтриг і зради, що перепліталися між світом світла та темряви. Я згадувала про доктора Джонса та суддю Вілсона. Саме вони могли бути зв’язані з всім що сталось сьогодні.

Прийнявши рішення піти спати, я відправилась спати. На наступний ранок прокинулася втомленою. Одягнувши чорну сукню з білим комірцем, тонким ремінцем на стегнах та ниткою перлин на шиї, я взулась в невеликі чорні шкіряні черевички та взявши в руки свою сумочку я відправилась на роботу.

Зібравшись з думками, я направилася до свого робочого столу, де вже чекали розклад справ, різні документи та звіти. Моя увага, однак, була прикута до великого конверта, який лежав поруч.

Миттю двері відкрились і в середину увійшов Волтер Сміт.

— Лара, ви чули що сталась? — запитав спокійно він.

— Так, — погодилась спокійно я.

— Що ви думаєте про це? — продовжив Волтер, сідаючи на край мого столу.

— Мені передали теку від лейтенанта, — відповіла я, не вдаючись в подробиці.

Волтер підняв брову, виявляючи цікавість.

— Що там? — запитав спокійно він.

— Матеріали з його останнього розслідування. Якісь фотографії, документи, записи розмов, — відповіла спокійно я.

Сміт взяв теку в руки та швидко прокрутив декілька сторінок.

— Це виглядає цікаво. Що ви думаєте робити з цим? — запитав знову він.

— Лейтенант вирішив передати мені цю справу. Іншого вибору у мене немає, — відповіла я, дивлячись йому в очі.

Сміт поклав теку на стіл і почав обтинати кінчиком свого великого вуса.