Розділ 3. Частина 4. Тіні Оверхілл

В холодному приміщені моргу, навпроти судмедексперта стояла я разом з лейтенантом. На металевому столі лежало тіло молодої дівчини, з темно коричневим волоссям, прозорою фіолетовою шкірою з трупними плямами. Її обличчя було плоским, білим наче папір, з великим носом і тонкими бровами. Очі дівчини вже б ніколи не відкрились. Патологоанатом дивився на усе холодним поглядом зрідка постукуючи скальпелем. Почекавши ще трохи він заговорив.

— Найгірше що думають про мене інші лікарі, — промовив він спокійно, стараючись розрядити ситуацію після чого продовжив, — вони думають наче я займаюсь потрошінням. Розтин зрідка я починаю, але всю чорну роботу роблять санітари.

— Люди завжди вірять в дурниці, — промовив спокійно лейтенант, продовживши, — всі досі думають що ми обводимо трупи крейдою. Ми це і так робимо для преси, щоб не показувати трупи на перших шпальтах.

— Єдиний раз коли я це робила, — промовила я спокійно, після чого додала, — коли був той випадок з поїздом.

— Там я також був, — промовив спокійно лейтенант, після чого продовжив, — коли було потрібно забрати поранених ми просто малювали стрілки, щоб знати все як виглядало тоді.

— Так, — промовив спокійно судмедексперт і продовжив, — розпочинаємо?

— Давайте, — відповів спокійно д’Амеліо.

— Почнемо, — промовив він спокійно, — тупа травма черепа в районі тім’яної кістки.

— Тупа травма, — повторила я за ним і додала, — якісь ідеї про знаряддя вбивства?

— Лом, — спокійно промовив доктор.

— В мене є питання іншого характеру, — сказала я спокійно, після чого продовжила, — що взагалі з цією справою?

— А щось не так? – запитав холодно лейтенант.

— Тіло! – прокричала здивовано я, — ну не могло воно бути так довго замороженим.

— Панянка має рацію, — відповів спокійно Джеррі, — печінка і частина внутрішніх органів не промерзли.

— Скільки вона там була? – запитав спокійно д’Амеліо.

— Враховуючи температури не більше як добу, — відповів спокійно судмедексперт.

— Це означає, що ми ідіоти, — відповів роздратовано лейтенант, — як завжди…

— Я все розумію, — прошепотіла я та опустила очі.

— Ні, — відповів розгнівано він, — чотири бісових місяці вона була живою!

— Так, — сказала здивовано я, — але що вам до цього?

— Ми не знаємо що відбувалось в вказаний період часу, — промовив він спокійно.

— Для чого нам ця інформація? — запитала спокійно я.

— Не знаю, — відповів мені лейтенант, — але я бажаю знати все.

— Тоді я можу вам відповісти, — холодно сказала я і продовжила, — це дурість.

— Як для кого, — промовив спокійно він.

— Я усе розумію, — сказав спокійно Джері, — але прелюдії прошу в морзі не влаштовувати.

— Що? — здивовано скрикнула я.

— Пів на пів, — сказав він, — половина відділу вважає що ви спите, інша що міс Фостер не протримається до Гелловіну.

— Тоді я здивую усіх, — прошепотіла я та усміхнулась, після чого запитала, — хто розпускає чутки?

— Ви самі ж, — відповів він спокійно, — ви єдина над ким не жартує лейтенант. Зазвичай він поводився не так стримано.

— Просто він став джентльменом, — промовила спокійно я, — або боїться що мій батько воскресне та пристрелить його.

— Буду вважати це за прояв ввічливості, — сказав спокійно Джеррі.

— А не того що гвинтівка її батька не знає про те що стріляти в мене не бажано, — пожартував д’Амеліо.

— Дуже смішно! — закричала роздратовано я.

— Прошу не в морзі, — сказав спокійно судмедексперт та миттю вказав на двері.

Закотивши очі й вилаявшись про себе, розуміючи всю неприємність ситуації в яку я попала я миттю вибігла з приміщення. Треба ще порозмовляти з містером Дереком Олвсоном, якого д’Амеліо жартома називав Ендрю Дамер, пам’ятаючи про роздвоєння особистості, яке він так невдало грав. Я пройшла до наших камер допиту та оглянула їх холодним поглядом.

Зараз час зрозуміти слова божевільного, чи лиш спробувати його розговорити був час Сміта. Я вже бачила яке розчарування було в очах офіцера. Я помахала йому рукою та усміхнулась, не наважуючись зайти до того як прийде лейтенант. Я просто стояла та очікувала на щось. Миттю я помітила як д’Амеліо вийшов з-за кута. Він відкрив двері та запросив мене жестом увійти.

— Доброго дня, містере Олвсон, — сказав спокійно він й додав, — чи мені називати вас Дамером?

— Замовкніть! — закричав перелякано він.

— Пояснюю вам, — промовив спокійно лейтенант, — ви або співпрацюєте, або жалієте що ви цього не зробили.
— Помовчіть! — закричав знову він.

— Ломка? — запитала спокійно я.

— Помовчи! — прокричав знову він.

— Цікаво… — прошепотіла я і перевівши погляд додала, — і на скільки вас вистачить?

— Тиші! — прокричав він перелякано.

— Не більше ніж на одну добу, — відповів спокійно д’Амеліо.

— Не бажаєте відпочити в карцері? — запитала спокійно я та усміхнулась.

— Пояснюю вам все, — прошепотів спокійно лейтенант, — зізнавайтесь.

— Ні, — відповів він тихо.

— Ви не зрозуміли? — запитав спокійно він, після чого усміхнувся та додав, — ми тут вам послугу робимо.

— І вам краще піти нам на зустріч, — відповіла спокійно я, і приклавши до маківки Олвсона пістолет, продовжила, — в цих камер є одна приємна риса…

— Те що тут сталось, — перервавши мене сказав д’Амеліо, — залишається тут на завжди.

— Не посмієте! — прокричав він.

— Так, — промовила спокійно я, — вбити, не вб’ю, а покалічити мені ніхто не завадить.

— Добре! — прокричав він, після чого запитав, — що вам потрібно?

— Все про Оверхілл, — сказав лейтенант, — від, а до я.

— Добре, — погодився спокійно він, — я розкажу все що знаю.

— Прекрасно, — промовила спокійно я.

У великій кімнаті, з сірими стінами та чорною підлогою, на коричневих стільцях сиділо троє людей. Доктор Роналд Арнос, чоловік далеко за сорок з сивим волоссям, зі світло блакитними очима та окулярами. Він був одягнутий в сіро-гірчичний костюм в клітинку з яскраво червоним бантиком. Він виглядав незадоволено і зрідка кидав гнівні погляди на решту.