Кінець. Частина 3. Sour Sqeasy

Великий, старий обгорілий котедж, трохи зарослий плющем і з забрудненою прибудинковою територією різним сміттям, наприклад битим склом та незрозумілими обпаленими шматками деревини. Біль будинку стояло безліч полісменів з різних відділів, декілька фельдшерів і машина пожежників, які вже увійшли в середину. Відправившись за ними в середину я була неприємно здивованою, всередині мене зустріли обпалені шпалери, бите скло та якесь незрозуміле сміття в перемішку з брудом.

В колишній вітальні з входом до підвалу все виглядало ще гірше. Там здавалось що хтось жив зовсім недавно. Жахливий сморід наповнював все приміщення, а частина паркету була відірвана кимось, частини дощок ще виднілись серед попелу в каміні. 

Декілька пожежників стояли з сокирою біля дверей стараючись їх зламати. Це були дорослі чоловіки, високого зросту в повному екіпіруванні. Їх було троє, і при, тому що я була знайома з доброю частиною з них в цьому районі, ніхто з них не видався мені знайомим. Перший з них був найвищим з усіх, з яскраво рудим волоссям та безліччю веснянок, зі світло коричневими очима і попри все він ще старався виглядати спокійно. Біля нього стояло двоє інших, молодик можливо середземноморського походження з кучерявим волоссям, й з темно-зеленими очима та трохи старший, з блакитними очима й темно каштановим волоссям.

— Доброго дня, — промовила я та усміхнулась.

— Доброго дня, — промовив один з них спокійно, — та все-таки жевріла надія що приїде лейтенант, а не його права рука.

— Я так-то ліва, — відповіла я та продовжила, — не бажаю знати що він робить правою.

— Ну, — промовив один з них, — ліва рука входить тоді першою.

— Чоловіки, — промовила я та закотивши очі дістала пістолет, — я заходжу, Нюз прикрий.

— Так, мем – відповів він і прочинив двері з виламаним замком.

Холод з підвалу миттю наповнив все довкола. Знявши пістолет з запобіжника я тихо наблизилась до сходів вниз. Сморід плісені та затхлої сирості вдарив мені в ніс. Я тихо просунулась в темряву. Сходи видали жахливий скрип. Хтось з пожежників включив ліхтар і з темряви з’явилось продовження сходової клітки. Я спустилась на сходинку вниз, гучний скрип знову розірвав тишу. Я спустилась ще більше. Ми тут були не одні. Я кивнула пропускаючи чоловіків до переду. Тут точно хтось був. Огледівшись довкола я помітила тінь.

— Вийти з тіні, — прокричав Арчі.

З тіні з’явилась маленька дівчинка, це була вона. Це була Кітті Есмонт, перелякана, з розтріпаним каштановим волоссям що встигло перетворитись в щось подібне на гніздо. Її перелякані сірі очі поглянули на нас та відійшла назад. Її обличчя було перемащене брудом, а вона була одягнена в якусь дивну та забруднену нічну сорочку. Не знаючи що робити я взялась за перенісся та прокричала.

— Принесіть ковдру, — промовила я спокійно, — відвеземо її в лікарню, решту вирішимо потім.

— Так, міс, — відповів один з пожежників та пішов догори.

— Все добре, Кітті, — промовила я спокійно та наблизилась до дівчинки, діставши свій значок я представилась, — старший детектив Лара Фостер, спеціальний відділ, поліція. Я не завдам шкоди.

— Кітті, — повторила вона і потроху наближаючись до мене, — допоможіть.

— Так, так, — відповіла я та обійняла її, — тепер все буде добре. Ковдру дай, — гаркнула я і закутавши дівчинку я сказала, — Арчі передай її лікарям. Відвезеш мене разом з нею, потім повідомлю лейтенанта.

— Так, мем, — відповів він та взявши дитину на руки поніс її на гору.

— Чому вона вас слухають, — запитала дівчинка перелякано.

— Якщо не будуть, прийде лейтенант і влаштує їм розбір польотів, — відповіла я спокійно та спокійно пішла далі.

— Підтверджую, — відповів жартівливо Нюз, — здається Фостер виграла золотий квиток, бо якимось дивом вона в його улюбленцях.

— Він любить тільки себе і зрідка своїх подружок, — відповіла я йому спокійно.

— Чому всі його так не люблять? — запитав один з пожежників.

— Я його поважаю, — відповіла я стараючись не видати свій секрет, — але можна сказати що людина він складна.

— Він, наприклад поправляв волосся біля трупа, — промовив спокійно Арчі, та продовжив, — а ще своїх дівчат водив до відділку, але після того, як Фостер влаштувала скандал на диво перестав.

— Ага, — відповіла я мимоволі згадуючи все що відбулось перед тим.

— Не жінка, а диво, — промовив продовжуючи Нюз, — можливо єдина, окрім покійного капітана Фостера кого він поважає.

— Це його дочка, родичка чи просто тезки? — запитав рудий пожежник.

— Як не дивно, це його дочка, — продовжив Арчі, — можна сказати що з батьком вони дуже схожі, зі слів лейтенанта.

— Не здивуюсь, — відповів один з пожежників.

Коли тема для розмови вичерпалась ми мовчки вийшли назовні. Небо вже почали затягувати хмари, скоро міг початись дощ. Передавши дитину лікарям я заспокоївшись змогла видихнути з полегшенням. Покинувши територію закинутого будинку де певний час переховувався Нолан, я разом з Нюзом відправилась в важливих до головної лікарні Чикаго.

Коли ми приїхали я відправила його до відділку, а сама була змушена залишитись, але назвати це чимось поганим не могла, як-не-як це врятувало мене від паперової роботи, яку я вже встигла зненавидіти. Порозмовлявши з медсестрою на рецепції та впросивши пропустити мене до Есмонт я відправилась до її палати. Трохи порозмовлявши з нею і зібравши всі потрібні свідчення, я знову зателефонувала д’Амеліо та пояснивши ситуацію з мого пункту бачення, вмовила його приїхати. Дівчинка заснула, а за вікном розпочався дощ. 

Не маючи що робити я взяла лист паперу і почала писати детектив, взявши за основу справу «Хамелеона», з якою я встигла колись намучитись. Але все-таки публіка краще прийме головного героя чоловіка. Не маючи що робити я розпочала рукопис. Поки мені не було що робити я написала перший абзац, потім другий, третій, і тепер загадковий вбивця гуляв вулицями Нью-Йорка середини минулого сторіччя, і головному герою треба було знайти загадкового вбивцю що блукав в тіні, залишаючи за собою знівечені тіла повій. Я з’єднала в антагоністі найгірші риси Хамелеона та Джека Різника, змушуючи Томаса Айрленда, головного героя та нащадка пірата Джона Айрленда.