Розділ 1. Частина 3. Sour Sqeasy

— Обшукати квадрат три А! – закричала я вже мокра від дощу, — Сміт! Є результати?

— Ні! – прокричав він з іншого боку вулиці, — квадрат один Б чистий! Є новини від лейтенанта?

— Він не виходить на зв’язок! – прокричала у відповідь я, — можливо він вже не на воді!

— З повітря нічого немає! – прокричав один з офіцерів, — нам не вистачає людей!

— Підняти всі пошукові сили! – прокричала я гучно, — Де нічна зміна, твою ж мати!

— Вже прибули! – прокричав мені гучно Сміт, — Все одно не вистачає людей!

— Мем! – прокричав тільки що прибулі люди на машині, — ми знайшли, — прокричав він втомлено.

— Дівчинку знайшли? – прокричала я перелякано та з надією.

— Ні, — відповів він та висунув руку в якій тримав чорний шкіряний портфель, — тільки це.

— Потрібно знайти її як найшвидше, — прокричала я розлючено, — кожна хвилина на рахунку!

— Так, мем, — промовили він холодно, — цивільні подають прохання на приєднання.

— Дозволити усім, — прокричала гучно я, — нехай в кожній групі буде полісмен.

— Але частина з них гангстери, — промовив він холодно.

— В них є машини, — прокричала я розлючено, — мені все одно де вони нарили бабки на це, якщо це врятує життя маленької дівчинки.

— Так, мем, — він відповів з награним спокоєм та застрибнув до машини.

— Драні каблуки! – прокричала я втрачаючи рівновагу через те що моє взуття провалювались в багно, — ви вже домовились з капітаном про допомогу армії?

— Так, сорок піхотинців прибуде через пів години, — промовив холодно Сміт, — зараз розширюємо аванпост.

— Добре, — промовила я, — привезіть їжу, група Ава та Сон вернуться за п’ятнадцять хвилин, дістаньте чай, каву, розведіть безалкогольний глінтвейн. Я не хочу, щоб хтось захворів.

— Так, мем, — промовив один з офіцерів, — може ви повернетесь в приміщення, ще трохи отримаєте переохолодження.

— Я маю лишатись тут допоки не прийде лейтенант, — промовила я трясучись від холоду, — я маю виконувати наказ.

— Я скасовую наказ, — промовив д’Амеліо холодно, і знявши з себе пальто загорнув мене в нього, — ви мокра до нитки. Пішли в середину.

— Так, сер, — промовила я та закашляла.

— Та ви замерзли, — промовив він, — я попрошу, щоб вам видали одяг. Ви замерзли?

— Все добре, — прошепотіла я трясучись від холоду.

— Не правда, — промовив він після чого мої ноги підкосились і я почала падати. Він зловив мені й взяв на руки.

— Дідька лисого, — промовила незадоволено я, — каблук зламала.

— Мені прийдеться віднести вас всередину, — промовив він холодно, — навіть з усіма вашими протестами.

— Поставте мене на землю, — промовила роздратовано я, — дійду сама.

— Не дійдете, — відповів мені лейтенант, — я буду змушений нести вас на руках.

— Не при людях, — промовила я, — добре дощ закінчився.

— І взуття також попрошу, — сказав д’Амеліо.

Він дозволяв собі забагато, особливо на людях, ніхто не мав взнати про наш секрет, про мою помилку. Він заніс мене всередину однієї з кімнат та закрив двері, я сіла на темно зелений диван з безліччю різноколірних турецьких подушок і взявши темно червону картату ковдру накрив мене. Принісши мені керамічне горнятко з безалкогольного глінтвейну він присів біля мене. Він очікував.

— Роздягайтесь, — скомандував він.

— Що?! – здивовано закричала я.

— Ви не будете сидіти в мокрому одязі, — промовив д’Амеліо.

— Якщо ви не вийдете, — промовила розхвильовано я, — буду сидіти я далі.

— Ви наче маленька дитина, — промовив він мені у відповідь, — я відвернусь. Маю пильнувати, щоб ви не захворіли.
 
— Згода, — промовила я завернувши очі, і скинула верхній одяг з себе, — дідько, мокре усе.

— Роздягайся далі, — скомандував лейтенант.

— Ви збираєтесь дивитись на мене далі! – прокричала я, — і мені здається, ви не бажаєте мене вберегти від хвороби…

— Я досить консервативний, — промовив він, — особливо з жінкою, з якою бажаю колись, але таки одружитись. Не думаю що коли за стіною мої підлеглі нам час розважатись.

— Чоловіки, — промовила я закотивши очі й кинула верхню частину спідньої білизни йому в лице, — решту дати?

— Не проти, — промовив спокійно він і наблизився миттю поцілувавши мене.

— Не хвилюєшся що хтось взнав? – запитала я лиш він відійшов.

— Ні, — прошепотів він і поцілував мене знову схопивши мене за груди й дозволяючи собі спуститись до низу д’Амеліо провів руками по моїй талії.

— Ні, — прошепотіла я, — не думаю що хтось подумає щось не те якщо нас застануть.

— Можу заявити, що мені все одно, — відповів він.

— А мені ні! – відповіла я, — моїй репутації кінець.

— Я принесу вам якийсь одяг, — промовив він та пішов геть.

Що сталось, подумала я, після чого загорнулась ще більше в ковдру. Куди котиться моє життя. Я затихла і сіла думати, чому я взагалі тут, я маю бути. Я мала шукати маленьку дівчинку що зникла безвісти. Я заплакала. Перед очима стала стара, жахлива картина. Маленький дерев’яний гріб чорного кольору опускали в яму, почав падати сніг серед осені.

Жахливий знак для фермера, ще гірший для батьків. Але говорять що сніг падає коли вмирає чиста душа. Тоді я також плакала, це було зовсім недавно. Тоді я бажала забути усе що сталось. Та в кошмарах мені вертався кожен жахливий спогад. І знову перед мною стояв д’Амеліо, він дістав світло кремову хустину та обтер мої сльози.

— Повторюю знову, якщо це сльози не по мені, — промовив лейтенант себе цитуючи, — то не бачу причини їх такій красуні лити.

— Цитата, — відповіла трохи веселіше я.

— Я бажаю зробити усе, щоб ти більше ніколи не плакала, — промовив він і поцілував мене знов.

— Я так-то гола сиджу, не напружує? – промовила я почервонівши.

— Були б ми самі, щоб ти не соромилась я міг би роздягнутись та… — промовив він.

— Говорю вам прямо, лишіть принесений одяг і вийдіть, інакше ще трохи й ваш друг буде стирчати більше ніж мої соски! – роздратовано прокричала я.