Розділ 5. Частина 2. Діамантовий Пес

Після того, як я повернулася в відділ і завершила роботу з усіма документами, я вирушила додому, взявши з собою теку з документами. Втомлена від цілого дня, я розкинула її на дивані, сподіваючись взятися за це пізніше. Однак, у мить розслаблення, я помітила папірець, що випав з середини теки. Присіла і піднявши його, я відразу впізнала почерк лейтенанта. Грубими рукописними літерами було написано декілька рядків:

«Отто фон Браун, новий помічник мера. Перевірити. 14 серпня 19.00 Кабаре Афіни. Справа Оверхілл».

Особливо насторожило мене виділене обведенням останнього рядка. Я задумалась, чи може помічник мера бути пов'язаним з темними справами психіатричної лікарні. І чому лейтенант не повідомив мені нічого про це? Сьогоднішня дата також викликала питання, особливо з урахуванням того, що це мало статися вже через годину.

Часу на роздуми було мало, але все ж я змогла прийняти рішення. Всупереч дурнуватості ідеї, вона виглядала як єдина можливість. Я переодягнулася у ту ж саму сукню, в якій колись відвідала театр. Обрала намисто з перлин і відповідні сережки. Руки прикрила білими шовковими рукавичками, а в сумочку положила набір для зняття відбитків пальців. Зібравшись, я вирушила на зустріч.

Після короткої поїздки таксі, я ввійшла в кабаре. Натовп гостей та атмосфера алкоголю та джазу прийняли мене. Серед всієї цієї маси людей, я помічала знайомі обличчя: політиків, полісменів, працівників суду та бюрократів, які мене роздратовували. Я подумала про те, як законові служителі спілкуються зі злочинцями, і вираз мого обличчя відобразив незадоволення. Після глибокого вдиху і видиху я вирішила заспокоїтись і зосередитись на меті. Я обережно обходила ряд за рядом, доки щось не зупинило мене у моїй подорожі.

— Містер фон Браун, — промовила якась приваблива жінка до чоловіка що на вигляд мав приблизно п'ятдесят років, — ви ж не залишити леді самою?

— Ні, — промовив холодно він і зробивши коротку паузу продовжив, — моя дорога.

Чоловік у коричневому шерстяному костюмі, білій бавовняній сорочці з бежевою шовковою краваткою, мав доглянуте темно-коричневе волосся з сивиною і вишукані вуса. Він очевидно старанно підбирав образ, щоб виглядати якнайбільше належно. Але його супутниця не звертала на це особливої уваги. Вона мала коротке кучеряве каштанове волосся, прикріплене десятками маленьких шпильок, на яких блищали перлини. Це свідчило про її належність до верхнього середнього або навіть вищого класу. Її худорляве андрогінне тіло було вдягнене в темно-пурпурну сукню з золотою вишивкою і нитками перлів, що підкреслювали її вишуканий стиль.

Поки вони відходили від столика, я потихеньку підійшла до місця їхнього попереднього перебування. Обережно взяла відбиток пальця, що залишився на бокалі, і приховала його у сумочці. Але раптом згадала, що забула зброю. Дурість, подумала я, відчуваючи роздратування. Я взяла собі Мартіні з бару і відправилася обдумувати події в одинокості.

Раптово, помітивши знайоме обличчя серед натовпу, я здивовано зрозуміла, що помітила самого Аль Капоне, який спокійно розмовляв з декількома людьми. Серед них був і той лейтенант, що мене вразив. Я не могла зрозуміти, чому лейтенант розмовляє зі злочинцем та вбивцею. Можливо, Капоне мав певний вплив в Чикаго, і я сподівалась, що лейтенанта серед них не буде. Він помітив мене, і мій погляд наповнений люттю зустрівся з його очима.

Після того, як я випив усе, що залишилося в моєму стакані, я ефектно обернулася і вирушила в бік барної стійки. Присівши на єдиний вільний барний стілець, я вкинула понурим поглядом на стільницю, а потім озирнулася на бармена. Молодий чоловік із темно-каштановим волоссям і світло-зеленими очима, густими бровами та невеликими дефектами на шкірі, був одягнутий у білу сорочку, чорні штани та такий самий піджак із маленьким червоним бантиком. Він підійшов до мене.

— Що бажаєте, сеньйоро? — запитав він у мене.

— Текіли, — промовила я трохи розчаровано, — надіюсь забути усе наче страшний сон.

— Мексиканська, контрабандна, — промовив він та протягнув мені стакан, — проблеми в особистому житті?

— Можна сказати так, — промовила холодно я, — дурість мішати з ним роботу.

Я відчула чиєсь наближення. Коли я мовчки допила свій напій, чиясь загрубіла рука доторкнулась мого плеча. Я знала, що це був д’Амеліо, і образливо відвернулася від нього. Бармен вражено оглянув нас, і я гордо стала, навіть не поглянувши в очі лейтенанта. Але я все-таки пересилила себе й подивилася на нього.

— Нам потрібно поговорити, — промовив він як завжди холодно.

— Так, сер, — відповіла йому байдуже.

— Все добре? – запитав у мене д’Амеліо.

— Можна сказати так, — відповіла йому я.

— Якби у вас усе було добре, — промовив він, — не думаю що ви б пили.

— Все добре, — відповіла холодно я.

— В мене інше питання, — промовив холодно він, — що ви тут взагалі робите?

— Що і ви, — відповіла йому я, — приватні інтереси. Не тільки ви маєтесь з мафією, — завершила я та розвернулась, щоб піти геть.

Вже в порожньому клубі пролунав звук кулеметної черги з Томсона. Лейтенант обійняв мене та вдарив на підлогу. Одна куля вразила його. Світ миттєво застиг, і зникли крики та гуркіт пострілів. Я швидко випустила з-під піджака д’Амеліо револьвер і здійснила кілька пострілів в бік нападника. Можливо, я його влучила, але, випустивши зброю, він миттєво втік. Першим підвівся лейтенант і, протягнувши мені руку, допоміг піднятися. Здається, окрім нього, ніхто не постраждав. Я здивовано подивилася на нього.

— Зіпсували мені піджака й сорочку, — незадоволено промовив лейтенант.

— У вас… — перериваючись промовила я.

— Бронежилет, — промовив холодно він.

— Але… — перелякано прошепотіла я.

— Не хвилюйтесь, — промовив він, — у мене попало рикошетом.

— Тут… мрець, — промовила спокійно я, — цю жінку хтось вбив.

Прекрасна шатенка, що ще недавно веселилась, тепер лежала непорушно на темному паркеті. Її яскрава сукня стала тлінною палітрою для щонайменше десяти кульових отворів. Вони зламали її невинність і проникли в її життя, навік поставивши крапку.