Розділ 4. Частина 2. Діамантовий Пес

Сміт, худорлявий офіцер з неакуратним русявим волоссям та світло карими очима, невеликими акуратними вусами та маленьким шрамом на підборідді, приніс мені прошену друкарську машинку і разом з лейтенантом залишись у кімнаті. Я мовчки набрала текст та мовчки звірила два тексти. Я підкреслила пробіли та букви «Е» та «В», після чого протягнула листок лейтенанту разом з оригіналом. Чоловіки миттю оглянули обидва листки й лейтенант заговорив.

— Я міг би пожартувати про те що вони ідентичні, — промовив лейтенант д’Амеліо, — та я схильний вважати що друкарську машинку місис Амелії ніхто не використовував. Якби нею хоч раз скористались брак би помітили. Також шрифт зовсім різний і навіть відстань пробілів.

— Так, лейтенанте, — промовив Сміт.

— Тут щось всередині, — сказала я, після чого запитала — ви б могли дати мені викрутку?

— Так, — відповів Сміт та передав мені наче взятий нізвідки інструмент.

Я перевернула друкарську машинку і мовчки розкрутила усі вісім гвинтиків. Я миттю зняла дно з апарату та заглянула в середину. І миттю я дістала маленький записник в обкладинці з червоної шкіри. Відкривши пожовклі сторінки блокнота я помітила чотири телефонних номери та показала їх лейтенанту. Навпроти них було написано дивний набір літер. Навпроти першого номеру було написано «WKHDWHU», навпроти другого було написано «DQWKRQB», на останніх двох було написано «EDQN» та «SKLOLS».

— Цезарів шифр, — промовив спокійно д’Амеліо, — ну а ще тут дивні написи, — промовив він та вказав мені на поля, після чого прочитав, — батько, риба, голуб.

— Це свята трійця, — сказала я, — тому число три.

— Середнє арифметичне п’ять, — промовив лейтенант, — ставлю п’ять доларів на п’ять.

— Ставлю десятку на три, — відповіла я.

— Хто переможе забирає банк, — відповів лейтенант та потиснув мені руку.

— Нехай почнеться гра! – закричала я.

Миттю взявшись розшифровувати текст за моїм методом виписавши алфавіт я за трохи часу вже мала відповідь, «Theater», «Anthony», «Bank» та «Philip». А от лейтенанта зустріла невдача. Він мовчки передав мені гроші й відправився до телефону, ще трохи почекавши Сміт пішов геть. Лейтенант мені підморгнув та швидко продзвонив усі номера. Закінчивши він щось написав та повішав листок на дошку.

— І що? — запитала я у нього.

— В театрі я взяв нам квитки на «Ромео та Джульєтта», — відповів д’Амеліо та продовжив, — як виявилось, невідомий Ентоні Крейк, актор що грає Ромео. Номер банку веде до Чикаго Гранд, а номер Філіпа закритий.

— Щось вдалось взнати про замах на мера? – запитала я в нього.

— Майже нічого, — промовив він, — та Сміт та Свонн пообіцяли зібрати усю інформацію.

— На коли квитки? — запитала я в нього.

— Забрав останні два на шосту сьогодні, — відповів він мені.

— Чудово, — сказала я, — завжди любила театр.

— Тут наступні сторінки досить цікаві, — промовив д’Амеліо та показав мені одну зі сторінок.

— Тут написано як створити отруйний газ з ціанистого натрію, — відповіла тихо я, — можна вважати справу містера Адамса закритою. Щось є у Джері?

— Майже нічого, — відповів мені лейтенант, — та все-таки він впевнений що це подвійне вбивство.

— Це не написав Сайрус! — прокричала Свонн та забігла в кабінет, — Йонас провів всі тести. Його почерк навіть не подібний на записку.

— Прекрасно, — сказала я роздратовано.

— Тобто хтось їх вбив та невдало видав це за самогубство? – запитала здивовано Емілі.

— Так, — відповів лейтенант та пішов з кімнати.

— І що в нас є? — запитала в мене Свонн.

— Два трупи та номер стаціонарного телефону, — відповіла їй я.

— Подзвонімо в телефонну компанію? — запитала в мене Свонн.

Навіть без ордера телефонна компанія люб'язно надала нам прив’язану адресу пустого будинку, якому приблизно три дні тому відключили енергопостачання та відрізали телефон, тому ми зразу зрозуміли чому нам і так не вдалось додзвонитись до власника. Миттю в кабінет увійшов знервований Сміт та кинув нам на стіл декілька документів. Зразу за ним увійшов лейтенант.

— Усі документи про замах на мера, — промовив офіцер, — хтось напхав в шухляду столу динаміту, і він би спрацював якби не помилка вбивці, мер би злетів на повітря.

— Це місто нічого так не і вчиться, — сказала я.

— Доказів немає, — відповів мені лейтенант, — але свідки бачили дивного чоловіка в чорному, — промовив він та протягнув мені листок з малюнком.

На зображенні був намальований чоловік близько тридцяти чи трохи старшим. Його очі були мигдалеподібними та глибоко посадженими. Його темне волосся було коротко постриженим. Його ніс був довгим та з великою горбинкою. Його губи були дуже тонкими з маленькою родиною під носом. Його щоки були впалими, а на його обличчі була невелика борідка.

— Ну про бороду можна забути, — промовила я, — якщо в нього в голові є хоч грудка мізків.

— І його можливо звати Філіпом, — сказав Сміт.

— У нас нічого немає, — відповіла Емілі.

— Але ми впевнені що їх було четверо, — провила спокійно я.

— Двоє мертвих, — сказала Емілі схвильовано, — але чому ти думаєш що Ентоні та Філіп різні люди?

— Вчора в вечері в театрі був показ «Ромео та Джульєтти», — відповів лейтенант спокійно, — не думаю що вистава відбулась б без Ромео.
 
— Прекрасно, — промовила я роздратовано, — в когось є ще якісь ідеї?

— У Філіпа на всіх був компромат, — відповів Сміт, після чого запитав — що може зв’язувати дружину багатія, контрабандиста та актора?

— Якщо думати логічно, — промовила я, — Сайрус та Уорен мали роман, і в невідомого були дуже цікаві фото, — промовила я та дістала їх з записника, — застали їх при розумієте чому. А що він мав на Лебенсроуда загадка.

— Ми взнаємо, — сказав лейтенант.

— Амалія займалась підробкою золота вдосталь часу і мала цікавих знайомих, — відповіла йому я, — там вона могла познайомитись з Філіпом, але для чого йому вбивати мера? – запитала я, після чого додала — він його бажав вбити сам чи його хтось послав вбити з мафії?