Розділ 3. Частина 2. Діамантовий Пес

Ранок розпочався не з кави та чудово сніданку, а з термінового виклику на роботу о сьомій ранку. Я без зачіски та в трохи пом’ятій сукні, навіть без макіяжу я побігла у відділок світити своїм голодним незадоволенням. Увійшовши з дуже щасливим лицем я відразу за вказівкою відправилась до лейтенанта в кабінет. Всередині він сидів та пив каву.

— Доброго ранку, — промовила я з просоння.

— Доброго ранку, — відповів він, після чого запитав — кави?

— З задоволенням, — відповіла я, — але ви мене не каву викликали пити.

— Так, — промовив д’Амеліо, — у відділу певні проблеми.

— Ви не могли б поширитись? – запиталась я.

— Леді Амалію відпустили, — відповів він, — її адвокати домовились про суму застави й вона внесла її, та відправилась у невідомому напрямку.

— Пречудово, — прошипіла я, — добре, давайте зараз закінчимо і я піду у лабораторію.

— Так, — сказав він та налив мені кави, після чого продовжив, — зараз потрібно знайти коханця, допоки він не втік.

— Я займусь цим, — прошепотіла я.

— Тоді у вас не дуже з часом, — відповів він.

Допивши я відправилась до нашого зі Свонн кабінету, і разом з нею та виписками з банку ми відправились до лабораторії. На нас там чекав один з криміналістів, чоловік років тридцяти, високий та дуже худий, з чорним трохи неохайним волоссям, гачкуватим носом та малими блакитними очима та з грубими чорними бровами. Він був одягнутий в оливкову сорочку та темно зелені штани, зверху на ньому був лікарський халат, волосся було зібране лікарським ковпаком, на руки він одягнув шкіряні рукавиці, а його лице закривала марлева пов’язка.

Кабінет експертизи знаходився у підвалі, а через маленькі вікна проривалось мізерне світло. Біла фарба під стелею позбувалась під впливом високої вологості, а підлога поскрипувала з кожним кроком. Декілька столів в кімнаті хитались, а стільці були закидані якимись речами. Під одною з чисельних шаф було також накидано якогось мотлоху. на одному зі столів, поміж реактивів лежав балон.

— Доброго дня, — привіталась я.

— Доброго дня, леді, — відповів чоловік, після чого відрекомендувався, — Карл Чейз.

— Які результати? — запиталась я.

— За маркуванням балон був з пропаном, — відповів спокійно він, — і лише потім його наповнили ціанистим натрієм.

— Такі балони використовують ювеліри, — промовила я.

— Не тільки, — відповів він, — та враховуючи те що виробник люб'язно надав нам інформацію, що покупцем була фірма «Уорен&Майлз», що належить батькові підозрюваної, — продовжив чоловік та зупинився, — а вона сама керує одним з цехів…

— Це означає що вона могла заповнити знаряддя вбивства, — сказала я.

— Та от, — відповів Чейз, після чого запитав, — для чого ювелірам прилад для наповнення газових балонів?

— Для чого? — запитала здивовано Свонн, — не знаю та Амалія купила такий два тижні тому. На чеку її підпис.

— Це зв’язує її зі знаряддям вбивства, — промовила я, — а що по відбитках пальців?

— Вони дають повний збіг, — відповів криміналіст, — також ви можете їй прямо заявити, що це не такі ж відбитки як у неї в якогось працівника, техніка безпеки вимагає носіння захисних рукавиць.

— Дякую, — відповіла я, — я уже піду.

— Я залишусь, — тихо промовила Свонн.

Залишивши її позаду я піднялась на якусь метушню в головному залі. З незадоволеним обличчям лейтенант тягнув якогось чоловіка. П’яний наче чіп незнайомець з кривою стрижкою через яку було видно сивину, з темно фіолетовою шкірою навколо пожовклих карих очей. Його погляд був божевільним, його неприродно червоне лице було дивно збільшене, його ніс був викривленим, а його кінчик ішов вбік. Його одяг був весь брудний та пах жахливо.

— Іроде, пусти! – прокричав п’яниця.

— Заткнись, — відповів д’Амеліо, — сучий сину.

— Пусти! – кричав він надриваючись.

— Припни язика, Нолан, — гаркнув лейтенант, — ще раз рипнешся поїдеш далеко і надовго, — продовжив він роздратовано, — Сміт! Забери цього придурка.

— У вас є право зберігати мовчання, — промовив той офіцер, — все вами сказане може і буде використане проти вас у суді. У вас є право на адвоката, якщо ви не можете собі цього дозволити захисника вам наддасть держава.

Один з офіцерів взяв порушника за шкірку та потягнув до камер попереднього затримання. Я ледь не засміялась та повернулась до себе. Всівшись за свій стіл я продовжила далі працювати з документами. Якби мені тато сказав що я в основному буду тільки й те що робити, що сидітиму за документами, стала б письменницею чи ще кимось іншим. Через декілька хвилин вернулась і Свонн, я кинула на неї дивний погляд та продовжила працювати.

— Емілі, — промовила я, — що в тебе з ним?

— Ми друзі, — сказала вона трохи соромлячись.

— На перший раз повірю, — відповіла я.

— Він хотів передати, — прошепотіла Свонн, — що заарештований не проста людина, Нолан не безпечний.

— Цього разу він обійдеться малим переляком та адміністративною статтею, — відповіла я.

— Це погано, — прошепотіла вона.

Через невеликий період часу д'Амеліо викликав мене до себе в кабінет. Він стояв наче чорна хмара, я помітила що документи справи лежали на підлозі. Сталось точно щось жахливе. Я навіть побоювалась запитати в нього що насправді сталось. Пересиливши себе я підійшла, стараючись зловити його відсторонений погляд. Я доторкнулась до його руки, він зреагувавши трохи напруживши руку та подивився на мене.

— Лара, — прошепотів розлючено лейтенант, — нам час в дорогу.

— Куди? — запитала я.

— До порту, — промовив він тихо.

— Звідки ви знаєте, — занепокоєно спитала я.

— Мені пташка на хвості принесла, — відповів він, — може нам непотрібно чекати на те що наш підозрюваний втече. Хто знайде Корвіна Лоусона безплатно їсть за кошт іншого, — промовивши це спокійно, він дістав фото зі столу він передав мені його.