Розділ 2. Частина 2. Діамантовий Пес

— Без коментарів, — промовив д’Амеліо, — без коментарів. Вам все пояснить міс Фостер.

— Я? – здивовано запитала я.

— Не дочка репортера, — відповів спокійно лейтенант, — вітаю Карл.

— Вітання лейтенанте, — сказав хтось з натовпу.

— Міс Фостер відповість на усі ваші запитання, — промовив д’Амеліо, — до побачення.

— Міс Фостер, — запитав один з репортерів, — чи є у вас підозрювані у викрадені рубінової тіари?

— Підозрювані є, — відповіла спокійно я, — та в інтересах слідства не розголошувати їх імена.

— Чи справа про вбивство Томаса Адамса зв’язана з викраденням діадеми? – запитав хтось інший з натовпу.

— Ми схильні вважати що так, — відповіла я спокійно.

— Чи причетна до подій його дружина? – запитав ще хтось.
 
— Без коментарів, — відповіла я стараючись зберігати спокій.

— Коли ви будете діяти? — закричав, своє запитання ще хтось, — Чому ви дозволяєте гуляти вбивці на волі?

— Розслідування ведеться, — відповіла я твердо, — допоки у нас не буде достатніх доказів арешт не буде проведеним.

— Чи ви прокоментуєте саму знахідку прикраси й чи це правда що є ціла мережа що займається контрабандою викрадених коштовностей? – запитав чоловік у першому ряду.

— Ми підозрюємо що так, — відповіла я.

— Чи ви дасте якісь коментарі по справі? — запитав ще хтось з них.

— Без коментарів, — відповіла я та миттю пішла геть.

Зайшовши в середину я підійшла до одного з наших офіцерів. Це був чоловік років тридцяти у поліційній формі з коротко постриженим темним волоссям, густими бровами та блакитними очима. Він був лиш трохи вищим за мене та розмовляв з одним з моїх знайомих. Я показово кашлянула і тоді він повернувся.

— Доброго дня, детективе Фостер, — промовив він.

— Доброго дня, офіцере, — привіталась я з ним, після чого запитала — ви не бачили лейтенанта?

— Лейтенант д’Амеліо зараз на допиті, — відповів спокійно він, — він просив вас прийти коли закінчите розмовляти з пресою.

— Дякую, — промовила я та пішла до камер допиту.

За склом однієї з них я помітила лейтенанта що розмовляв з місис Амелією. Я тихо постукала та увійшла всередину. Вони миттю притихнули. Місис Уорен була одягнута розкішно. В білосніжній атласній сукні, що була розшита золотими нитками, мереживом, гіпюром та бісером. Її волосся було зібране у складну зачіску, а на її обличчя був нанесений макіяж, її повіки були пофарбовані в сірий, а губи у яскраво червоний. Туш з її вій трохи розтеклась, а її бордові рум'яна були неохайно нанесеними на обличчя. Вона знервовано кидала погляди то на лейтенанта, то на мене.

— Вітаю, Амаліє, — привіталась я з нею спокійно, — нам потрібно задати вам ще декілька запитань.

— Я відповіла на усі ваші питання, — сказала вона знервовано, — я навіть відмовилась від адвоката!

— Мушу запитати вас, — промовив до неї д’Амеліо, після чого запитав — чи ви усвідомлюєте наслідки своїх дій?

— Не бійтесь, лейтенанте, — відповіла вона спокусливо, від чого мені аж шарпнуло щоку, — я вийду звідси, швидше ніж ви допишете звіт.

— Тоді готовий вас розчарувати, — сказав він місис Уорен, — всіма звітами займається детектив Фостер.

— Може ми з вами домовимося, — прошепотіла вона.

— Ні, ми не на ринку, — сказала я, — щоб ви з нами торгувались.

— У вас зубки прорізались? – запиталась у мене Амалія.

— Не відтягуйте, — твердо відповів лейтенант, — і прошу нарешті пояснити що робила викрадена тіара на вашому складі?

— А звідки я це маю знати, — промовила вона та закотила очі, — ключі є не тільки у мене.

— Так, але звідки на коробці ваші відбитки пальців? – запитав д’Амеліо.

— Не знаю, — відповіла вона піддерши губи, після чого запитала — може в когось є ще такі?

— Ні, — відповів твердо лейтенант, — у вашому випадку такого чуда статись не могло.

— А може сталось? – запитала здивовано вона.

— Ні, — розлючено відповів їй д’Амеліо.

— Відповідайте, — різко промовила я, — навіть у близнюків різні відбитки пальців.

— Може мене ви підставили, — закричала вона, — лейтенанте, якщо ви хочете мене побачити, просто подзвоніть.

— Якби ми підкинули відбитки, — розгнівано продовжив він, — на них би не було текстури шкіри, а вона мала бути.

— А може, — промовила вона.

— Ні, не може, — різко відповіла я, — може не може, грайтесь не з поліцією.

— Тоді я говорити не буду, — промовила вона та закотила очі.
 
— Не бійтесь, — сказав лейтенант, — я маю затримати вас на двадцять чотири години без вагомої причини.

— Ви не посмієте! — прокричала вона.

— Посмію, — відповів йому лейтенант.

Коли я сиділа у себе я почула якісь незнайомі мені кроки. Виглянувши за двері я помітила трохи схожу на мене дівчину. Довговолоса та голубоока красуня в блідо-рожевій сукні та на невеликому каблуку, з ниткою перлин на шиї постукала у двері лейтенанта. Відкривши їх, д’Амеліо пустив її всередину. Після чого я повернулась до свого кабінету. Моя сусідка, Емілі сиділа за своїм столом. Вказавши жест тиші їй, я тихо відкрила кришку на моєму столі та вслухалась.

В лейтенанта була звичка залишати кришку не закритою. І звідти донеслись приглушені дуже цікаві звуки. Я скривила ліву частину обличчя і закотивши очі, настільки що могла б якщо є охота побачити свій мозок, закрила трубу. Свонн розреготалась, а я кинула на неї не двозначний погляд, змушуючи її сміятись ще більше.

— Це не смішно, — промовила я та закотила очі.

— Ще і як смішно, — відповіла вона.

— В третє за тиждень, — роздратовано сказала я, — якщо це буде щоденно, я звільнюсь.

— Не бійся, — відповіла вона, — він тебе нізащо не втратить.

— І для чого? — запиталась у неї я.

— Мені здається що він у вас закоханий, — промовила спокійно Свонн.

— Він!? Ще й закоханий? — здивовано запитала я, — єдина людина яку він любить, це той кого він щодня бачить в дзеркалі.