Розділ 1. Частина 2. Діамантовий Пес

Пройшовши через цвітучий сад ми попали до приміщень які використовувались як псарня. Але це могло бути давніше ніж заявляла власниця. І хоч ззовні все мав непоганий вигляд, клумби виглядали акуратно, але навколо, наприклад попід парканом вже поросли бур’яни. Друге що мене насторожило ще бруд на підлозі. На фоні ідеально чистоти навіть найменший шар пилюки викликав занепокоєння. А трохи заржавілі грати в вольєрах та павутиння попід стелею ще більше змушувало мене обдумати все що відбувалось в цьому домі.

Я вже починала думати що такими методами наша підозрювана відмивала гроші. Але для початку потрібно зрозуміти про що вона писала. Не можливо утримати таку кількість щенят та дорослих собак в такому приміщені, і щоб за місяць вони прийшли в такий, ледь не плачевний стан.

Та я готова була заявити про те що ця історія дуже складна. Дім приховував від навколишніх не одну таємницю. Говорили що одного разу з вентиляції вирвались рожеві хмари, коли п'ятдесят років тому під час вальсу святкували весілля дочки власника. І так на кожній важливі події підлогу застилав рожевий туман.

І хоч як вони створювали цей неймовірний ефект залишалось в таємниці, більшість бульварних романів перейняли цю ідею, щоб сотворити на своїх сторінках ефект казки. Але зважаючи на те що серпанок з’являвся повсюди на першому поверсі, а деколи лиш у вибраних кімнатах, я готова була заявити про подвійну систему вентиляції зі шлюзами.

— Я знаю як вбили жертву, — промовила я до лейтенанта.

— І як ця діра надихнула вас? – запитав він у мене.

— Бачте, — сказала спокійно я, — в домі подвійна система вентиляції. Я вважаю що ціанід натрію запустили через вентиляцію у газоподібному стані.

— І ви забажаєте знайти балон з газом? – запитав він.

— Пані заборонила оглядати підвал, — прошепотіла Олімпія.

— Це означає що нам це потрібно, — промовив д’Амеліо, — і нехай пані не забуває про наш ордер.

— Не можна, — прошепотіла вона, — потрібен адвокат.

Лиш договоривши служниця втекла залишивши нас з д’Амеліо з нерозумінням кидати один на одного погляду. Ця підозріла поведінка кидала не найкращі думки про леді Амалію. Адже таке бажання приховати правду не було на її користь. Незручна тиша запанувала поміж нами.

— Хочу принести свої щирі вибачення, — сказав лейтенант, — за той інцидент.

— Краще просто удати що цього, — промовила я та гучно видихнула, — не відбулось.

— Зрозуміло, — прошепотів він.

Через приблизно хвилин двадцять на подвір’ї зібралась мало приємна компанія. Під дзюркіт фонтану та запах цвіту вирішувалась доля. Зліва на право стояли адвокат, містер Джон Гаррісон, чоловік років сорока п’яти з сивиною в бороді, чорним ледь підкрученим волоссям на кінцівках та сіро-блакитними очима. Його сірий костюм був ідеально вигладженим, а окуляри трохи злізли на ніс.

По центру стояла вже в новій пурпурній сукні, що пішла більше до салону ніж до світської розмови. Останньою стояла перелякана Олімпія, що ніяк не могла заховати пасмо чорного волосся, я тільки ледь зловивши її переляканий погляд її коричневих очей.

— Щоб не забирати час, — розпочав д’Амеліо, — я рекомендую провести огляд уже.

— Я можу подати клопотання – промовив адвокат.

— Це виставляє вашу клієнтку в не найкращому світі, — відповів д’Амеліо.

— Бачте, моя клієнтка готова співпрацювати, — промовив він, — та усе повне мати міру. Моя клієнтка бажає зберегти в таємниці систему туману.

— Нам все одно на ваші системи, — відповіла я, — нам просто потрібно взнати хто вбив вашого чоловіка.

— Перестаньте ховатись, — прошепотіла вона.

— Говорять королева ходить не перша, — сказала я в увесь голос.

— Я ходжу лиш першою, — промовила вона, — хто повірить що чорний лебідь переможе.

— Не бійтесь, Амалія, — продовжила я, — кості кинуто, далі все в руках Фортуни й моїх. Може ви можете постаритись причарувати кожного чоловіка на землі, але мій розум чистий.

— Час розпочинати партію, — сказала вона.

— І цього разу переможець забирає усе, — відповіла їй я.

— І нехай буде так, — промовила Амалія.

— Леді, — сказав гучно лейтенант, — може ви уже завершите ці прелюдії та пройдемо до справи.

— Бачте це виставляє, як і мою клієнтку, так і департамент в не найкращому світлі, — сказав адвокат.

— Тут я з вами абсолютно згоден, — відповів йому д’Амеліо, — що ж сказати, жінки. Нам їх не зрозуміти.

— Давайте ви проведете всі процедури, — продовжив містер Гаррісон, — та дасте місис Уорен спокій. Вона знову втратила чоловіка, та надзвичайно засмучена.

— Амаліє, — промовив д’Амеліо, — йдучи по процедурі, чи не надходили вам погрози.

— Надходили, — сказала вона, — але кому вони не надходять.

— Перефразую, — промовив лейтенант, — чи якісь погрози були іншими.

— Олімпіє, — наказала Амалія, — лист.

— Так, — прошепотіла Олімпія та дістала листа з великої кишені.

— Дякую за співпрацю, — промовив він.

Підвал особняка був також цікавим місцем. Пройшовши через величезний винний льох ми потрапили разом з одним зі слуг до технічних приміщень. Він вказав нам на балони, кожен з яких був пофарбованими в рожевий. Але коли я наблизилась до системи подачі туману я жестом покликала д’Амеліо, адже підключений балон був дещо іншим. Замість того щоб бути рожевим, він був яскраво червоним.

— Лейтенанте, — промовила я, — погляньте.

— Бачу, — сказав він, після чого запитав — пане Гарпер, чи це має бути саме так?

— Ні, — відповів він, — в жодному разі.

— Чи хтось ще має ключі? – запитав у нього д’Амеліо.

— Є тільки три пари, — відповів йому Гарпер, — у мене, в господарів та запасна, червона. Але вони загубились два місяці тому.

— Цікаво, — задумано сказав лейтенант, — міс Фостер, огляньте замок на підозрілі сліди.

— Зараз, — промовивши це я дістала з кишені лупу та пінцет, — тут сліди червоної фарби.