Розділ 8. Частина 1. Хамелеон

В кого стріляти? В лейтенанта? Чи в дівчину? Може в натовп? Піррова перемога, чи не так? Та кольт в правій руці все вирішував Аластор не міг вагатись. Він це не вмів. Чотири різні особистості. 32 забраних життя. Він цього не вмів. Аластор Пірр не міг вагатись. Він стояв за дубом на пагорбі та міг чудово бачити похорон. Труну опустили й неначе втратили увагу. Він підняв руку, спустив курок, потягнувся до спускового гачка. Пролунав постріл.

Один, другий, третій.

І вони почали відстрілюватись.

Хаос, але не той який він очікував.

Вони наближались.

Ближче і ближче.

Пролунав ще один постріл.

Куля увійшла в дерево біля нього.

Втік.

— Це падло втекло! – прошипів лейтенант.

— Поранених немає, — відповіла йому я.

— І підозрюваного, — промовив він розлючено, — обшукати тут усе, і притарабаньте його живим, — промовив він до прибулого підкріплення.

— Як там наш «шизофренік»? — запиталась в нього я.

— В клініці до з’ясування обставин, — відповів він мені.

— Ми згаяли три години, — промовила я, — що з Блек моунтан?

— Тіла є, — сказав він і підійшов ближче, — знайшли вже чотири.

— Їдемо? – запиталась я.

— Якщо мені не прийдеться нести вас на руках, — відповів він, — можемо.

— Як ви думаєте який буде кінець? — промовила я трохи вагаючись, — мафія, вбивства і викрадення.

— Надіюсь наша наступна справа буде легша, — відповів мені лейтенант.

— А не погоня за привидом, — промовила я.

— Почекайте, — сказав він це, а я відразу зупинилась, — тут дещо цікаве. Клаптик паперу.

— Може буде збіг з іншими, — промовила я і допомогла запакувати доказ.

— Гімлі! — покликав лейтенант чоловіка з натовпу, — привезіть якнайшвидше до лабораторії.

Коли молодик з чорним волоссям постриженим під вісім міліметрів та невеликою зморшкою поміж бровами акуратно взяв доказ запечатаний в паперовий пакет і вклав її до сумки. Я оглянула натовп який збігся на цю малоприємну подію і не помітила нічого підозрілого.

Ми пішли до машини й поїхали за місто, до національного парку Блек моунтан. Доїхали ми до місця призначення швидко, і якщо закрити очі на розкопки й трупний сморід що наповнював все навколо це місце було б приємним. Багато людей що тягались з залишками серед яких були полісмени, коронери та інтерни.

Коли ми підійшли до них вони були надзвичайно зайняті, що навіть зразу не помітили нас, але коли ми наблизились чоловік що вів розкопки наблизився до нас в руках з цілою горою документів в руках працівник середнього віку з розкішними вусами й невеликою залисиною серед коричневого волосся. Він жестом запросив нас за один розкладний стіл і розклав всі документи перед нами на стільницю і заговорив.

— З десяти жертв вдалось на цей момент ідентифікувати лиш двох, — сказав він схвильовано, — Вибачте що не відрекомендувався, доктор Філіп Трент, спеціаліст.

— Приємно познайомитись, — промовила я, — Лара Фостер.

— З лейтенантом ми вже знайомі, — сказав доктор Трент і продовжив, — ця справа навіть загадкова.

— Поясніть, будь ласка, — промовив лейтенант.

— Бачте в цій справі є декілька цікавих нюансів, — відповів лейтенанту доктор, — для прикладу тіло номер 5 вкрито жировоском.

— Це означає що під час розкладу була висока вологість і нестача повітря, — промовила я і продовжила, — тут ґрунт не глинистий.

— Можливо це, тому що тіло було перевезене, — відповів лейтенант, — у вас є карта ґрунтів?

— Так, має десь бути. Анна-Ліз! – прокричав він і продовжив, — неси карту ґрунтів.

Молода дівчина з довгим білявим волоссям заплетеним у дві коси та в широких чорних штанах та білій сорочці, вдягнутим з гори чоловічим картузом вирушила до одного з наметів. Вийшовши звідти з величезною мапою і підставкою для неї вирушила в наш бік.

— Це Анна-Ліз, — відрекомендував він дівчину, — моя кров і плоть, мріє покорити Єгипет. По тому нещасному випадку, вона єдина хто дає мені можливість ще більш менш в міру працювати.

— Батьку, — промовила вона, — ваша карта. В нас майже немає глиняного ґрунту.

— І де є? — запитав д’Амеліо.

— Тільки трохи, на узбережжі, — відповіла вона і продовжила, — в гетто біля порту є такий, для прикладу.

— Там багато цікавих особистостей проживають, — промовив лейтенант та продовжив, — для прикладу Карл Віттакер, серійний ґвалтівник, Грегор Макккін, бутлегер, Аластор Пірр, улюбленець Веллерів і підозрюваний в 6 вбивствах. І це не найцікавіші екземпляри.

— Пірр? Підозрюється в вбивствах? — закричала я, — і я не знаю. За кого ви мене маєте! Я на вас працюю і маю знати все що могло бути б важливим.

— Я не вважав це за потрібне, — промовив він трохи винувато.

— Його підозрюють в шести вбивствах, — сказала я, ледь не закричавши від роздратування, — в Чикаго серійний вбивця, а ви мовчите.

— Я постараюсь розказати вам трохи більше, — заговорив він виправдовуючись, — вибачте.

— Це я мушу просити вибачення, — промовила я.

— Ви мені очі відкрили на деякі помилки, — відповів д’Амеліо, — хоч дякою що не врізали мені по обличчю.

І хто ж його так вдарив, що він це зразу згадав. Ми сварились як подружжя за новий диван, це просто нерозумно. І так скоро всі тіла перевезуть до нас в морг. І так треба вертатись до офісу, щоб ще попрацювати. Через ще невеликий час коли ми закінчили з усіма справами тут, я та д’Амеліо вирушили назад.

Я просто не знала що сталось, просто кожна подія не має зв’язку з попередньою. В діях цього злочинця немає жодної послідовності. Особливо те що сталось сьогодні. Не було сенсу, щоб влаштовувати стрілянину, якщо не брати під увагу спробу відвернути увагу. Але для чого, ще недавно про нього ніхто не знав, то тепер говорить все Чикаго, через його необережність.

Ще і завтра той похід на захід, який буде просто переповнений мафією. Але я ж полісменка, я просто не маю це робити. Чому все так складно. Для чого комусь влаштовувати те що відбувається тут. Це виглядає наче спроба відвернути увагу, від чогось масштабнішого. Важливішого. Гіршого. Чогось страшнішого, за все що сталось до того.