Розділ 7. Частина 1. Хамелеон

Доїхали ми швидко, і діставши коробку печива і заваривши чай я сіла за інший стіл в кабінеті, і сіла насолоджуватись їжею. Побачила б мати як я харчуюсь, я б почула б вдосталь. Доївши я знов підійшла до мапи й подивилась на неї прискіпливим поглядом. Якщо всі фонові вбивства були біля залізниці, а тільки вісім ні, це лиш підтверджує теорію. Навіть той квадрат, в Блек моунтан, знаходиться лиш в кілометрі від залізниці.

Але беручи за теорію, що там все-таки знаходиться щонайменше дюжина тіл, все одно потрібно мати, наприклад автомобіль, навіть вантажний, щоб просто доставити "вантаж" до місця призначення.

Можливо його головна робота, це водій. Він міг перевозити, наприклад якісь товари, чи будівельні матеріали на малі відстані. Я думаю він працював в ночі, адже легше перевести тіло в темну пору дня. Та досить багато, але в цій справі. Кожен маленький доказ, може зруйнувати добрий адвокат

— Тут все складніше, ніж розуміння чого чверть моєї родини такі покидьки, — крикнула я розгнівано, — що тут в дідька відбувається…

У двері хтось постукав, і коли я відкрила, за ними стояв лейтенант. Глянувши на нього з-під лоба, я мовчки впустила його в середину і закрила за нами двері. Він скептично оглянувся довкола і всівся за одне з крісел. Витримавши коротку паузу, він передав мені маленький пістолет.

— Браунінг Бейбі, — промовив він,  коли я оглядала пістолет, — перша модель 1906 рік, 6,35 калібру, довжина 114 міліметри, сім патронів і мала віддача. Вам підійде, і влізе всюди куди потрібно.

— Ну, і куди не треба з його розміром також, — пожартувала я не обдумуючи слова і зареготала, — вибачте.

— Не погано, — промовив він мені, — думаю вам час збиратись на перевірку кладовища.

— Працювати, там де я ходжу на прогулянку, — сказала я вже трохи змучена, після цілого дня на ногах, — ви садист.

— Я на вас чекати не буду, — відповів він на мої незадоволення.

— Йду, — промовила я і закрила тему.

Ми прибули до одного з найпрестижніших місць останнього спочинку, кладовища «Сант - Джозеф парк». Це місце було дуже спокійним, одним з тих, в яких в минулому столітті любили проводити пікніки.  Вся територія була поділена акуратно постриженими кущами на рівні квадрати, серед яких де-не-де знаходились дерева.

Всі могильні плити лежали на рівні землі. Ми йшли по акуратно викладеній кам’яній доріжці до 4 поля де вже все готували до завтра. Яма під труну, огороджена довкола парканчиком розривала ідилію зеленого газону. 

Огледівшись довкола я помітила безліч дерев, які росли на невеликому пагорбі в які переходило кладовище. Тут поганий огляд. Якщо тут буде хтось зайвий, йому не буде складності залишитись непоміченим.

— Я б не вибирала це місце, — промовила йому я.

— Я б також, — відповів мені д’Амеліо і продовжив, — поганий огляд, і скільки не кинь офіцерів небезпека буде весь час.

— Якщо у вас десь не залежалась гвинтівка маузер 1896 року, — промовила я йому у відповідь, — то справді є шанс що щось може піти не по плану.

— Хочете закинути снайпера на ту будівлю? — запитав лейтенант і доторкнувшись до підборіддя замислено промовив, — тоді можна зменшити кількість патруля на території.

— Краще щоб всі були в цивільному, — відповіла я йому також замислено, — але на розі має все одно стояти патруль, адже це було б підозріло.

— Ви як читаєте мої думки, — пожартував він.

— Один плачущий вдівець в правому куту прямо, декілька прохожих може на сусідній, чоловіки з машиною за метрів двадцять звіти, — сказавши це я вказала пальцем на одне з дерев.

— Непогано, — промовив він, — якщо що впіймаємо набридливе падло на гарячому.

— Не буду уточнювати кого ви так не любите, — сказала я протерши носа відчуваючи що зараз чхнути.

— Багато кого, — промовив це він, і з усмішкою на устах продовжив, — але заради особистої вигоди я надаю перевагу підтримувати стосунки з ними в нейтральному тоні.

— Думаю від нас більше нічого не потрібно, — сказала я та почекала на слова лейтенанта.

— Ваш робочий день вже закінчився, — промовив д’Амеліо і глянув ще раз на свій годинник, — в мене немає потреби більше вас тут тримати.

— Підвезете до дому, — попросила я, — погода псується.

— Мені по дорозі, — відповів мені лейтенант спокійно та запитав, — пішли?

— Так, — відповіла я, — нам час іти.

Біля дому все було спокійно принаймні, на перший погляд. Але коли я вийшла з машини я побачила знайоме обличчя з букетом червоних троянд. 

Сучий син! 

Джаспер. 

Підійдеш, і не зберешся. Я стиснула кулак, коли помітила як шатен наближався до мене. Його сірі очі виглядали люто, а на його обличчі була натягнута усмішка. Його коричневий костюм виглядав не охайно, а бантик був перекошений.

— Виродок, — прошипіла я собі під носа.

— Ларо, люба, — промовив це Барноус і постарався вручити це мені, — вибач мені.

— Тебе? — здивовано скрикнула я, — ти головою вдарився! Ти мене покликав до себе попити чаю, я блін прийшла, а ти перед тим так за комір позаливав, що не закрив двері. І от я захожу, а ти коханку мера смажиш!

— Вона більше підходить під стандарти краси… — промовив він, стараючись себе виправдати.

— Та ти навіжений, — крикнула я і промовила це зневажливо, — промовив вилупок, якому я дала шанс з жалю.

— Брешеш, — гаркнув чоловік і зверхньо продовжив, — ти просто не можеш змиритись з тим що Мія красивіша. Ти ж знаєш свій недолік з очима.

— Ні, Джаспі, ні, — відповіла я зі зневажливою усмішкою на устах, — такий недолугий бастард, не буде тикати мені пальцями й говорити що з мною щось не так.

— Буду, — промовив чоловік і продовжив, — жінка має бути такою як бажає чоловік.

— Ні, тебе чоловіком назвати складно, — відповіла я йому прискіпливо, — якщо ти думаєш що жінки будуть плазувати у твоїх ногах, розчарую, ні. Вони зустрічаються з тобою лиш з жалості, чи з вигоди.