Розділ 6. Частина 1. Хамелеон

— Дякую, — сказала я і сіла в салон автомобіля, після чого зачекала, допоки він приєднається, щоб продовжити розмову, — як ви думаєте чи має це все хоч якийсь зв'язок з корупцією в поліції?

— А це не інтерв’ю, — відповів він на моє запитання, після чого спокійно продовжив, — я не буду відповідати, тому що я не в захваті від цього неприємного запитання. А тепер час прочитати свіжу газету, чудово що сьогодні Білі продавав газету біля нас, — сказав він, після чого вказав рукою на хлопчину в старому одязі що продавав газети.

— Ви теж цим займались на початку? – запитала я необдумано і миттю різко закрила собі рота.

— Ні, я займався крадіжками, — відповів спокійно після чого додав, — як у вас з розслідуванням?

— Через те, що й у вас, складно, — сказала я незадоволено і продовжила, — як ви думаєте що там з родиною?

— Складно, його сестра Айва недавно овдовіла, — промовив він спокійно та додав, — залишилась одна з дитиною. Роботу ще не знайшла, думаю для справи краще, щоб ви говорили з нею.

— Так, — погодилась з ним я, а після цих слів опустила очі, — думаю їй буде легше поговорити з мною.

— Згоден, як у вас з тою справою? — запитав він тихіше, ніж говорив до цього.

— Погано, досить, — відповіла йому я розчаровано та опустила очі, — я в абсолютному куті. Тут щось точно не так.

— І чому ж ви так думаєте? – запитав він спокійно, після чого продовжив, — часом не, тому що ваш батько був всиновленою дитиною.

— Думаю так, — відповіла я, після чого я знервовано перебрала пальці та продовжила, — але все одно, чомусь мені здається щось не так.

— Я вас розумію, — сказав лейтенант, як завжди спокійно, тільки перед тим як продовжити його голос чомусь, лиш на коротку мить затих, — я сам вже ледь не цілу вічність ламаю собі над тою справою голову. Не має мотиву, лиш відбитки пальців що не належать жодному з підозрюваних, але тут є дещо дивне. Відбитки пальців невідомого являються тотожними підозрюваному по справі вбивства Мері де Фур, яка з зусиль вашого батька повернула собі ім’я Анна Мірл Сайзер. Ви знали що вона була його біологічною матір’ю?

— Ні, не знала, — відповіла йому я спокійно, після чого запитала в нього, — а звідки ви про це знаєте?

— Ваш батько неначе передчував власну загибель, тоді й покликав, щоб цим поділитись, — сказав зберігаючи спокій лейтенант, — я не знаю чому він обрав мене. Ваш батько був чудовою людиною. А ще він сказав що ви плануєте стати полісменкою, і знаючи сімейну вдачу ви підете до спеціального відділу по його стопах, і додав що якщо я буду до вас клеїтись і буде він тоді живий, він мене пристрелить.

— Тому ви мене найняли? — запитала я в нього здивовано і водночас незадоволено.

— Ні, може мені ще плакат повісити, — відповів він іронічно, — я найняв вас, адже ви були найкращою з претендентів на місце. Відмінні відмітки в поліційній академії, чудовий відсоток розкриття справ, рекомендаційні листи й ви ще дивуєтесь. На вашому фоні решта були невдахами.

— Дякую, — сказала йому я.

Одяг на похорони, добре що в мене десь лежить чорна сукня, похорони, потім вечірка з кримінальними авторитетами. Чудове тепер в мене життя. Бігаю холодними слідами серійного вбивці – найманця і нічого не можу вдіяти, щоб він не вбив знову. Якби була сама, могла б розплакатись. Та перед лейтенантом мушу бути інакшою, як-не-як детектив поліції, тоді лиш звичайна жінка. Як там, серце йдучи працювати залиш за дверима.

Помітивши що я стихла д’Амеліо кинув на мене погляд, а тоді відвернувся. Я губилась в роздумах, і тоді зупинився. Вийшовши з автомобіля він відкрив дверцята з мого боку і подав руку. Вийшовши з машини я огледілась навколо і помітила одне з тих місць які звались грибницями. Адже такі райони виростали неначе груби по дощі навколо фабрики, і зростом працівників власники заводів самі вибудовували навколо себе невеликі міста.

Але їх ненавиділи не тільки копи, а й пожежники, адже страшна економія на всьому завжди ставала причиною частих пожеж через що місцеву забудову кликали також сірниками. На це була причина, адже навіть від короткого замикання, які тут були не рідкістю, спалахували наче суха трава.
А коли закривалась фабрика, вони гаснули. Їх заповнювали гобо і мандрівники в пошуках кращого життя, адже житло там коштувало лічені бакси. Але цей ще палав життям, видно фабрика двигунів процвітала. Я замерла, а лейтенант підійшов до мене. Він огледів мене і показово закашляв.

— Йдемо, — промовив д'Амеліо, після чого зупинився і продовжив, — чи вам потрібно ще трохи часу, щоб зібратись з думками?

— Ні, — відповіла йому я награно спокійно та нервово заправила волосся за вухо, — не потрібно.

— Я думаю вам буде трохи складно приходити повідомляти такі новини, — сказав він, як зазвичай спокійно і рухом руки запросив іти далі, — особливо зважаючи на усі обставини.

— Не буде, — відповіла йому я та швидко пішла за ним, — буду брати приклад з вас.

— Але не в всьому, — відповів мені д’Амеліо, — це може мати ну дуже непередбачувані наслідки.

Коли ми підійшли до входу він відкрив двері й притримав їх для мене. Коли я увійшла, він зайшов за мною. В середині будинок виглядав не ліпше ніж ззовні. Бетоні східці, і десь сантиметрів п'ятдесят стіни що були вкриті плиткою, стеля і все решта пофарбоване вапном і пляма цвілі що розросталась на стелі. Та. Я оглянула все і незадоволено фиркнула.

— Ваш дім нічим і не кращий, — промовив це лейтенант.

— Ні, мій кращий, — відповіла йому я, після чого усміхнулась і швидко додала, — забудова 1870-х років набагато краще ніж ці сірники.

— Що б не наговорити, — пожартував д’Амеліо і миттю замовк.

Пройшовши декілька поверхів ми зупинились перед одними з дверей. Пересиливши себе я постукала. Після слабкого шуму нам двері відкрила жінка з немовлям на руках, помітивши нас вона швидко увійшла у квартиру і повернулась без дитини. Її темне волосся було зібране в неакуратний пучок, а на сукні були плями. Погляд її темних очей виглядав змучено. Набравшись сміливості я дістала значок і заговорила.