Розділ 4. Частина 1. Хамелеон

Я відправилась до себе в кабінет, та і мені здалось що чогось далі не вистачало справі для повноти картини. Він занадто добре умів вбивати. Жанну вбила Лілі й там було на очі видно не вмілість її руки, так неначе вона не могла втримати жертву і зброя вбивства весь час ковзала по горлу. Та з двома іншими жертвами було все по іншому. Чисте удушення та розріз на горлі був точним і від вуха до вуха. Так робили лиш ті хто знав що перерізавши все що можна не лишати жодного шансу жертві вижити. Я це чудово знала зі слів батька.

Та все-таки, в цій справі щось було не так. Може були якісь нерозкриті вбивства зі схожою манерою. Та і чому він міг почати убивати? Потрібно було щось важливе. Я кинула погляд на годинник. Дідько, сьогодні ж інтерв’ю о третій! Як я могла забути. Я вибігла до холу, щоб рушити до кабінету лейтенанта, та він мене випередив.

— Куди такий поспіх? — запитав д’Амеліо це спокійно, хоч я ледь не зіткнулась з ним.

— Скільки нерозкритих вбивств куртизанок за останні п'ять років, — відповіла я схвильовано.

— Якщо мене не обманює пам’ять, то п'ятнадцять, — відповів він і після цих слів він оглянув мене надмірним поглядом, — ви такі схвильовані, неначе хочете покликати мене на побачення.

— А скільки схожих на наших жертв? — запитала я та пропустивши його слова крізь вуха я продовжила.

— Всього лиш шість. Ви хочете сказати що жертв більше, — промовив він задумано після чого взявся за підборіддя, — тут ніхто добре не розслідує такі смерті й зникнення, якби ми це робили краще цього можна було уникнути… — продовжив він, але не закінчивши я зрозуміла що він не міг далі говорити про щось, а я не могла продовжити за нього, миттю мені здалось що він винив себе. В різкому пориві він вдарив по стіні, — дідько, а вони не вірили.

— Про що ви? — запитала я здивовано і не тямущими очима дивилась на нього.

— Я вже чотири роки говорю про серійного вбивцю! — роздратовано закричав він, але в одну мить він заспокоївся, — ідіть, будь ласка, підготуйтесь до інтерв’ю.

— Так, сер, — відповіла я і після цих слів я повернулась до себе.

Коли я вже приготувалась до інтерв’ю, хтось постукав мені у двері. Коли я відкрила їх, за дверима я побачила худу жінку, ростом можливо трохи більшим за мій, можливо це було через те що її каблуки були більшої висоти ніж мої. Її волосся було білявим, а її очі були блакитними. Вона глянула на мене та кліпнула. А її шиї висіла нова малогабаритна камера.

— Міс Фостер, — промовила вона, перед тим увійшовши всередину, — вибачте що під час такого розслідування я турбую вас…

— Нічого, — відповіла я перервавши її після чого продовжила, — зараз найкраще що я можу зробити це знайти будь-якими методами свідків. Також я бажала б покинути зараз відділок, бачте зараз тут гамірно та і нам можуть заважати. Тут є красиве місце в парку, я думаю там розмову буде провести краще.

— Абсолютно згідна,— сказала вона, а після цих слів вона ледь-ледь посміхнулась,— трохи доброї кави з чимось солодким не завадило б.

— Ви вже знаєте що надрукуєте післязавтра в ранішніх новинах? — запитала я трохи не очікувано та очікувала на її відповідь.

— Ще ні, а чому ви так зацікавлені в цьому? — запитала з цікавістю в голосі у мене дівчина, лиш потім вийшла за мною з-за дверей.

— Ви могли б написати про Хамелеона, — запропонувала я з певною неакуратною та дивною впевненістю вона трохи оживилась.

— Чудова ідея, — відповіла вона і після цих слів обігнала мене, — як свідчення з перших рук.

Тоді ми перестали розмовляти, а д’Амеліо ніде не було видно, все-таки він прийняв мої слова на свій рахунок. На вулиці було сонячно. Вітер колихав зелену листву на деревах, а в повітрі літа приємний запах літньої свіжості. Деколи тишу переривали автомобілі, поміж людьми бігали хлопчаки з газетами деколи врізаючись в когось з дорослих.

На моїх устах з’явилась легка усмішка, і ми зайшли в парк. Там по білій доріжці з білих камінчиків, по яких бігала по парку. А школа? Сьогодні вже субота. Їхні матусі сиділи на білих лавочках і розмовляли один з одним. Трохи пройшовши до невеликої площі яка була викладена білою тротуарною плиткою, а потім вже по краю була обсаджена постриженими кущами. За ажурно кованими білими садовими меблями де-не-де сиділи люди. Вибравши один з найкращих вільних місць ми сіли разом за стіл.

— Щось будете? — запиталась я в неї.

— Так, кави. Та трохи пізніше, — відповіла вона і після цих слів вона дістала невеликий блокнот в шкіряній обкладинці, — готові розпочати?

— Так, — промовила я та після цих слів я тепло усміхнулась, та щось було не так. Справа, щось з нею було точно не так. І замість того щоб нею займатись я тут прохолоджуюсь. Закінчити швидше, і піду на другу зміну, пронеслось в моїй голові.

— Чому бувши жінкою ви вибрали таку складну професію? — запитала журналістка і після цих слів подивилась на мене.

— Робота не складна, єдине що деколи приходилось після всього до психолога заходити, — промовила я й трохи засмучено видихнула, — інколи я жалію що смертну кару використовують в основному до вбивць.

— Добре, а що було для вас… — відповіла вона, а коли я перевела на неї свій пильний погляд, запнулась, а тоді вона різко перемінилась в обличчі, — до чорта! Я піду на першу шпальту. Давайте ми перенесемо інтерв’ю на тему вашої кар'єри на потім, давайте краще поговоримо про хамелеона.

— Добре, та ви нарешті відрекомендуєтесь? — запитала я спокійно в моєму голосі трохи погасив в її запал.

— Так, міс. Ельза Гелен Тернер, я відома як Джордж Мартін Тернер і Вілі Лейле, — промовила вона та миттю опустила очі, — ніхто не хоче читати серйозні статі від жінки, а жінки з вищого суспільства не хочуть читати щось серйозне. А бос доїть мене як корову, Ельза то, Ельза те, 3 за Джорджа, 4 за Вілі в тиждень.

— Мене теж не хотіли довго брати на роботу, — відповіла я та трохи опустила очі та з певною певністю продовжила,— але я завжди добиваюсь свого.