Розділ 2. Частина 1. Хамелеон

Затхле приміщення в підвалі, було важко назвати навіть привітним. Холодне і пахуче сирістю. Тільки жодних мишей. І я зразу побачила чому. На в'язаних лежанках хазяйновито розляглось декілька грубих котів. Рудий кіт, найбільший з всіх і плоскою мордою що нагадував шотландця махаючи хвостом лежав на батареї. Перед ним за столом сиділа жінка.

—  Л. Фостер, та новенька яка перелякала священника, — сказала жінка та спідлоба глянула на мене.

— Вибачте за питання, але коли я встигла, — відповіла їй я тихим голосом я відвела погляд.

— Та в тебе очі як в Річарда, а він вважає усе таке, створенням диявола. А за мною той великий кіт це Бос, його приніс ще кошеням д’Амеліо коли назріла проблема мишей, — промовила вона спокійно й погладила кота, — так, а для чого ти сюди прийшла?

— Потрібні досьє на Валерія Ріпера і Джона Мортіфера, — попросила спокійно я.

— Бідний Джон, він знов в щось влипнув. Він хлопець добрий, та через травму мозку він не вміє відрізняти добро від зла, — сказала вона трохи засмучено, — в нього хворий батько. А той Ріпер, помилка. Його матір грецька проститутка, яка й вродила його від бозна-кого як говорить його справжній батько, а простіше від нього, в жриці любові вона пішла вже по народженню сина. Можеш пошукати її у кварталі червоних ліхтарів. Єлена Ріпер, псевдонім зрозуміло, вона мадам здається в Олімпії. Та й з сином стосунки в неї жахливі, він як-не-як любитель неповнолітніх.

— Дякую, повернусь заберу все потрібне. До побачення, — відповіла їй я і помахавши рукою я рушила на вихід.

Я піднялась спочатку до головного залу де працювало багато людей, тоді я вийшла в хол, де зустрілась поглядом з дівчиною за рецепцією, яка старалась пояснити жінці що гучно лаялась на неї що не буде приймати заяву на школу в якій продають газовані напої. Та деякі люди просто не мають ніколи мати дітей.

Це не твоя проблема. Єдина твоя проблема це та бідова справа. Я пішла до машини. Таке відчуття неначе він завжди слухав радіо. І двері відкривати жінкам не вмів. Мовчазливий. Точно сталось ще щось. Чомусь в таких справах завжди винять поліцію. Він дав мені газету. Заголовок говорив, чи навіть кричав, «Через недбалість Поліції загинула Жанна-Люсі Бовьє». Підзаголовок винив напряму мене та весь спеціальний відділ, в особливості Маріо д’Амеліо.

— Прочитай хто нам палки в колеса пхає, — промовив він, але навіть його спокійний голос не міг надурити мене, адже в його очах читалася жахлива лють.

— Лілі Веллер, головна підозрювана, вам краще не робити заяву в пресу. Найкраще що можна зробити, це виступити мені з заявою до «Чикаго Трибун», вони головний супротивник «Щоденного вісника Чикаго», — сказала я, після чого закотила очі й зім'яла газету та через відкрите вікно кинула її в смітник.

— Влучно, — промовив він, — потім патрульні проведуть арешт за заваду слідству, — коли він договорив, чоловік завів машину і тоді ми рушили вбік дому жертви, — мені от зранку надійшла пропозиція, щоб «Чикаго Таймс» завтра провело з вами інтерв'ю о третій, ви перша жінка в спеціальному відділі, і їм та половині Чикаго буду вельми цікаво взнати ваш секрет успіху. Так ви згідна?

— Абсолютно, — відповіла я спокійно.

— І прошу не брешіть про то чим ви займались в попередньому відділку, — промовив він спокійно, — можете нарешті скажете мені правду.

— Я займалась не просто справами в яких фігурували діти, — сказала я спокійно, — є речі через які я не можу спати. Звіти моя прихованість, любов замітати сліди, та синці під очима.

— У вашій справі вказано що ви допитували Маніяка з Елерс-стріт, — промовив він, а його голос залишався дедалі спокійним, а коли він це говорив його очі не мали жодної емоції, — Чарльз Серпейнт.

До очей накотились сльози. І я почала згадувати все що побачила під час обшуку в підвалі. І світ навколо завмер. Запах, слух і я навіть не могла сказати ні слова. Тільки той запах. Трупи пахнули краще. Я почала впинатись нігтями в шкіру. Болю не було. Ні… Жертва. Слова. Викрадач. Кава. Десять годин. Допит. Суд. Моя вина. Тепла рука торкнулась плеча. Я вдихнула з такою силою неначе тонула.

— Що з вами? — сказав він трохи стурбовано, а коли я трохи прийшла до себе я помітила що він зупинився десь на узбіччі.

— Спогади, — відповіла я сухо, в мене не було бажання далі ворушити минуле, — тут чимось пахне?!

— Ні, тільки бензином, — відповів лейтенант, — вам краще звернутись до штатного психолога.

— А допоможе? — запитала я, а мій голос звучав якось не так, а по очах далі текли сльози.

— Має, наш Дейл добрий, — відповів він, навіть говорячи до мене досить спокійно я не могла зрозуміти того для чого він старався мене заспокоїти, — після справи Чорної Жоржини ніяк не міг прийти в себе.

— Чому ви про це говорите? — промовила я, а мій голос прозвучав набагато спокійніше, а тоді опустила ще заплакані очі.

— Тому, що я надіюсь проводити більше часу в себе в кабінеті, жоден лейтенант не хоче тягати щоденно кудись свою дупу, — сказав він, неначе закривши очі на мою хвилину слабкість він припаркував свою машину біля будинку.

Великий неокласичний особняк, оформлений нестриженими деревами та кущами. Кілька чистих ліхтарів на бруківці перед домом та цікава мідна скульптура. Ми піднялись по дерев'яних сходах спочатку на веранду, а потім підійшли до масивних темних дверей.

Я зупинилась на килимку боячись ще щось робити, та жест чоловіка, змусив мене діяти. Ігноруючи дверний дзвінок я легенько постукала тричі. За дверима почувся шум та ледь відкривши їх жінка років десь сорока глянула на нас.

— Ідіть геть, — прокричала вона, різко та не прихильно, — в господині горе, — додала вона, відповівши нам вона вже постаралась закрити двері, та лейтенант різко зловив їх.

— Поліція Чикаго, — сказав він спокійно і тоді він відкрив посвідчення.

— З нею вже говорили при знайденні тіла, — сказала вона знов постаравшись закрити двері,