Розділ 1. Частина 1. Хамелеон

Я схопила декілька речей і спустилась вниз. От. Жодного виховання. І навіть не вийшов, щоб відкрити мені двері автомобіля. А я жінка. Коли я йшла перед входом до будівлі, я побачила що там стояв чорний Форд. Лейтенант сидів всередині за кермом. Я відчинила двері та сіла на чорне сидіння автомобіля. Всередині грало радіо. Він трохи незадоволено поглянув на мене. 

— Вам треба купити годинник, — роздратовано промовив чоловік, завів мотор і ми поїхали.

— Вам треба навчитись повідомляти про все, перед тим як ви почнете лаятись,— сказала я, відводячи погляд у вікно та тихо сказала це.

— Знаєте, коли ви ввійшли о десятій годині через ці двері, на мою голову завалилось багато проблем, —  прошепотів роздратовано він та стиснув руки на кермі.

Ну, і. Що ви ще приховуєте від світу. Я знаю що ви ще той бабник. За поглядами на мене кількох жінок з інших частин я все зрозуміла.

Тільки нехай не старається мене вижити.

Бездушний.

— Вам треба запам'ятати, що я не роблю нікому упереджень. І за ваші чудові очі також, — промовив він і спокійно продовжував їхати. Я хотіла б сказати йому, що він може не сподіватися.

— Ой, як жаль, — сказала я різко, а мої губи скрутило в кривій посмішці, — о ні, мені ж все одно.

— Принаймні, у вас є щось, що я ціную в жінках, — промовив він, а я не приховуючи зацікавлення глянула на нього.

— Ну і що ж ви цінуєте в жінках? — запитала я, трохи стиснувши брови й не приховуючи в очах здивування.

— Великі груди, — відповів він різко, відділившись та грюкнувши дверима.

Придурок.

Хто так говорить з жінками?

Я вийшла з автомобіля. Я думала, що він мене тут зачекає. Що за жінки закохуються в таких, як він?

Такого ніколи зі мною не трапиться. Але я можу сказати, що він справді красивий, якби не його холодний та гордовитий характер. Я затряслася і подивилася на своє взуття. Я не настільки дурна, щоб приходити на шпильках. Серед усіх моделей взуття я віддаю перевагу оксфордам.

Вона лежала на траві. Гола. На ногах все ще були красиві білі туфлі з кристалами Swarovski, які коштували приблизно половину моєї орендної плати. Волосся розтріпане. Задушена. Синці на шиї. І роздуті вени навколо уколу. Він холодно давав вказівки.

Я взяла невелику сріблясту запальничку. На ній був яскравий відбиток. Гаряче дихання обпекло шию. Лише одна людина з усіх тут присутніх могла собі це дозволити. Його самовпевнене обличчя зникло за спиною.Він обережно взяв від мене доказ без будь-якої грубості. 

— Прошу відайте, — прошепотів він через що змусив мене трохи підскочити лиш тоді відійшов від мене та оглянув доказ, — у вас просто талант.

Я тряснула волоссям і глянула на інших. Як же так сталось. Її вже вантажили. Як же дивно. Батьки… звідки вони тут. Господи. Як же вони страждають. Надіюсь вони не робитимуть поспішних дій. Завжди це закінчувалось погано. Він холодний. Знов виражає співчуття. Тільки йому все одно. Хто ж так заспокоює. Я неначе розштовхуючи всіх, та борючись зі своїм бажанням дати йому в обличчя, я наблизилась.

— Вибачте за турботу, але ви хочете поговорити з кимось. Я частково розумію вас, — тихо сказала я та опустила очі.

Жінка зразу перестала схлипувати та глянула мені в очі. Я акуратно поклала їй руку на плече.

— Як… — прошепотіла вона та її голос перервався.

— Коли мені було дванадцять, моїх батьків вбили на моїх очах. Досі сниться кошмар, — промовила я та опустила очі, — багато хто каже, що час лікує все, але ні.

Просто час дає нам можливість прийняти той факт, що дорогі нам люди вже не з нами.

Ці люди.

Мені дуже їх шкода.

Проте в моїй професії немає місця для цього.

— У вашої дочки була алергія на медичний препарат, який називається сульфат морфію, — тихо промовила я, цитуючи факт, який дізналась трохи раніше.

— Так..., — прошепотіла вона. За її голосом, за його тремтінням і невпевненістю, а навіть за те, що вона не могла плакати, я зрозуміла, що вона ще в шоку.

— У людей з алергією на медичні препарати є браслети, татуювання або підвіски. У вашої дочки був такий? — сказала я досить тихо, але достатньо, щоб їх почули.

— Так, їй зробили під замовлення, зі срібла, — сказав батько дівчини набагато спокійніше.

— Хто про це знав? — запитала я, дістаючи з бічної кишені сукні блокнот.

— Сім'я, її подруга і ще один дивний чоловік, — відповів чоловік опустив очі видно стараючись сховати свої справжні емоції.

— Ви не могли б сказати їх іменна? — запитала я після того та зробила декілька нотаток.

— Так, якщо це допоможе справі, — сказав він після чого дістав якесь фото, — от зліва та права від дочки. Збоку від Лілі Веллер, стоїть її коханець. Він одружений. Це Валерій Ріпер. Грек.

— Дякую. Ви ще можете щось згадати про них трьох, — промовив він, після чого взяла фото з його тремтячих рук.

— Вони кажуть, що зв'язані з Аль Капоне, — сказав він тихіше, після чого відійшов убік.

— У вас є ще діти? — запитала я, не обдумуючи запитання.

— Так, — відповіли батьки загиблої дівчини, після чого сіли у свою машину.

Сівши в машину д’Амеліо я зіткнулась очима з ним. Ця справа буде складнішою ніж я очікувала, промайнуло бурею в моїй голові. По очах голови секретного відділу я бачила якусь дивну суміш емоцій, які він хотів сховати від усього світу.. Може це єдине що видавало в ньому людину. Може я все-таки знайду в ньому інше.

— Для чого то останнє питання? — промовив незадоволено лейтенант, після чого завів машину й поїхав.

— Хотіла відвернути їхню увагу від того, — відповіла я і зі всією силою стиснула пальці.

— Це не ваша робота. Вам платять за холод, ви не психолог, — промовив лейтенант.

— Буду діяти як ви, — відповіла я опустивши погляд донизу.

— Зрозумійте я не проти вашої чуттєвості. Та в нашому ремеслі це більше приймуть за нетактовність, — сказав спокійно д'Амеліо.