Пролог. Частина 1. Хамелеон

— Лара Фостер, через подвійне "ес", — промовила чорноволоса жінка та глянула на мене спідлоба, — рік народження тисяча дев’ятсот другий. А ви, досить молода, як на таку посаду. Ми можемо вам запропонувати місце старшого детектива в соціальному відділі.

— Вибачте, та я не зацікавлена у вашій пропозиції, — відповіла їй я, після чого спокійно встала з-за столу переговорів.

— Як?! Куди вам ще? Ви ж жінка! — закричала вона та миттю стрімко вскочила зі стільця, — тут вільне місце тільки в спеціальному відділі, що під керівництвом Маріо д’Амеліо. Але він же не бере жінок!

— Але я хочу йти стопами свого батька, — сказала я, після чого вийшла з її кабінету, а вона мене догнала.

— Зараз я покличу його, тільки от, не надійтеся, — промовила вона, поспішно відходячи кудись та гучно цокотячи каблуками.

Місис Елена Дюваль була одною з найшановніших жінок в поліції, особливо відомою за свої праці в галузі психології. Холодна жінка пізнього середнього віку завжди добивалась свого. Я навіть на попередньому місці роботи чула про неї чимало. Тільки на мене вона не справила того очікуваного враження. В її житті видно була чорна смуга. Її спокій, про який я чула чимало, змінився на роздратування.

Я всілась на один з м'яких стільців, переводячи погляд на спідницю. Знову пом’яла. Після того переїзду, зовсім не маю часу привести одяг в порядок. Високий чорноволосий чоловік з невеликою білою прядкою волосся та оливковою шкірою йшов в мою сторону. Ну і красень. Він переклав жовту теку з руки в руку, після чого її відкрив. Кілька разів він поглянув на мене, ймовірно, ще й на фотографію в теці, для чогось звіряючи. Видно, помітив, що я ховаю частину свого лиця, прикриваючи волоссям одне око.

— Лара, Фостер, це ви? Прошу пройдіть в мій кабінет, — запитав він, дивлячись мені прямо у вічі. Я встала та рушила за ним, — каву будете? — запитав він, відчиняючи двері свого кабінету.

— Так... — відповіла йому я зберігаючи спокій, але попри все зніяковіла, опускаючи очі.

Він провів мене у свій кабінет, жестом вказав на стілець навпроти вікна та вийшов кудись, мабуть, за кавою. Я залишилася в кабінеті сама і глянула на стіни, вкриті великими темними дерев'яними панелями. Я повернулася й глянула на стіну за собою. Портрет батька. Дивно. Навпроти вікна стояв великий темний стіл, завалений теками з документами різної товщини. На ньому було вільним лише трошки місця.

На столі я зауважила табличку з іменем та прізвищем лейтенанта, який привів мене сюди. Також в столі була дивна діра, внутрішня частина якої була неначе з міді. Я доторкнулася рукою до мідної кришечки, яка кріпилася збоку від діри та закрила її. Знову відкрила й побачила напис на кришці: "Для конфіденційних розмов". Залишати мене самою була досить погана ідея. Мене з’їдала цікавість.

— Бачу, ви не підірвали тут нічого. Чудово, — він сказав монотонно, неначе в цих стінах побувала не одна бомба. Подавши мені філіжанку кави, він сів за стіл навпроти мене, — ваше лице видається мені надзвичайно знайомим. Могли б ви відкрити друге око?

— Так, — відповіла я, опустивши очі. Повільно я заклала волосся за ліве вухо, відкриваючи частину обличчя.

— Ви — донька Рована Фостера. Мала Лара. Мені так шкода, що сталося з вашими батьками, — сказав він, однак, по голосу мені видалося, що йому було абсолютно байдуже, — але я не можу вас взяти, якщо ви не доведете свою компетентність. І щоб вам не говорили, мені плювати на те, що ви жінка. Ось ваше перше завдання і ви маєте годину на нього.

Він дістав одну фотографію. Я відразу уважно розглянула її. Це була фотографія молодої вродливої дівчини, з каштановим волоссям. Очі світлі. Здається, це обличчя я вже десь бачила… Недавно, в газеті… Там писали про блакитні. Невеликі мішки над очима. Модна зачіска. З легкою усмішкою. Я провела пальцями по фотографії. Дивно. Я перевела погляд на лейтенанта. Мені видалося, що він глузує з мене. Мене така реакція роздратувала і я стиснула брови. Спостерігаючи за моєю реакцією, він протягнув мені друге фото, як вирізане з газети.

— Ви сьогоднішні новини читали? — промовив д'Амеліо, простукавши пальцями по столі.

— Ні. Газети виходять в продаж о 9 ранку, а я тут з 8 стирчу, — відповіла я та незадоволено відвела очі.

— Бюрократія, — сказав він, усміхнувшись одним кутком губ.

— А оригінал? По цій фотографії я навіть не скажу, чи вона ще жива, — запитала я слідкуючи за рухом його худих пальців.

— Ви походите з Англії? — запитав він, переводячи розмову, і подав мені оригінальне фото в руки.

— Я з Шотландії. На митниці при переїзді дідуся та бабусі припуститися помилки в написанні їхнього прізвища. Фортрес, — промовила я та награно посміхнулась та опустила очі, розглядуючи світлину. Для чого йому це знати? — дівчина з цього фото мертва.

— Як…? — промовив він та стиснув руку так міцно, що побіліли кісточки, — Не може бути...

— Обличчя занадто пласке. Ви зробили токсикологію того пальця? Про який писали в газетах, — заговорила я та закінчуючи речення, я почула швидкі кроки в коридорі. Також я помітила, що він захвилювався.

Двері відчинилися з такою силою, що аж грюкнули по стіні. Чоловік в дивних окулярах і вже посивілим волоссям та неакуратно накинутим на плечі білим халатом. Він тряс в руках жовтою обгорткою. Тоді помітив мене і трохи опустив очі, зрозумівши, що щось не так, він усе-таки дістав з тек якийсь папірчик і віддав його в руки співрозмовника. Потім знову кинув погляд на мене, і на лейтенанта.

— Вибачте, що перериваю, однак прийшов звіт з токсикології, – сказав він і став біля дверей, — не думав, що у вас гостя.

— В крові надлишок сульфату морфію, а в неї на нього алергія. І то сильна. Анафілактичний шок точно її міг вбити, — він говорив це трохи знервовано.

— І вона вже мертва? — промовив д’Амеліо та вдарив себе по лобу й опустив руку, — знайомся, це міс Фостер. Вона нова в спеціальному відділі.