Реконструкція

  Літо 2022 року.

     Після завершення навчального року мені стало трохи легше. Я напросилася на підробітку до квіткового магазинчику до знайомих. 

     - Уявляєш, у ці вихідні буде відкриття відновленого Кафедрального собору, - мовив Хоакін  під час сієсти, - А захід буде вести сам Рафаель Іглесіас, на гроші котрого було реконструйовано споруду. Схоже, тобі доведеться заново громити храми.

     Цікаво було б навідатися, ще й батьки на днях виражали зацікавленість цим заходом. Я б хотіла знову навідатися до тієї церкви. Можливо, навіть потрібно буде влаштувати "фейерверк" прямо під носом цього павича.

     - А ти підеш туди?- цікавлюся в аміго.

 - Утримаюсь від відвідування заходу з великим скопиченням людей. Тоді, на Великдень,  мені дещо доручили з'ясувати, а зараз такої необхідності нема. І, взагалі,  мені чогось здається це підозрілим.

    Потім ми знову прийнялися  за роботу.

    ***

     Настала неділя. Я зібрала в портфель кілька пляшок із запальним зіллям і ганчір'ям, запальничка в мене в кишені. Я вдагнулася в жовтий плащ-дощовик й вийшла окремо від родини.

     "Якщо в понеділок я не вийду на роботу, то зі мною щось сталося."- пишу свому аміго в Фейсбуці.

     Ми з сім'єю дісталися до Кафедрального собору, біля котрого зібрався великий натовп людей. На вхідних дверях висіла якась червона стрічка. Біля неї стояв винуватець заходу власною персоною у червоному традиційному костюмі. Іглесіас взяв до рук мікрофон й почав промову:

   - Я радий, що один з найбільших й найдавніших соборів Латинської Америки був відновлений після того, як його віроломно знищив зсередини злочинцем, що повстав проти спеціальної релігійної операції й надалі продовжує завдавати удари по святиням. Але незабаром його піймають й покарають за всією суворістю церковних законів.

     Я надягла маску,  тихенько розбила віконне скло збоку від місця заходу й почала бігти кімнатами й підривати кімнату за кімнатою в соборі. Коли я дісталася головного входу, я захекалась від пересування великими й незліченними кімнатами храму, але продовжувала діяти. Стали чутні чиїсь кроки, що заходили всередину. Я зачаїлася за стіною й просто чекала, аби люди відійшли якнайдалі.

   - Так і знав, що Жовтий Анонімус наважиться  прийти в цей храм й влаштувати своє лихо на очах людей,- був чутний голос Іглесіаса десь поблизу.

  Я почала тихенько наближатися до розбитого вікна й вже готувалася вистрибнути з нього, але тут стояв він з кількома людьми. 

    - Не з місця,- казав ведучий заходу. Я вистрибнула з вікна й змішавшись з натовпом, рушила до метро. Там я зустріла своїх рідних.

   Мати дивилася на мене довго, а потім, схопивши мене за руку, зняла з мене маску.

     - Значить, це була ти, Хімено, - грізним голосом спитала вона,- Знала б ти, як я розчарована в тобі.  Ти повинна відповісти за все це перед Церквою. 

   З цими словами вона витягла мене з підземки й потягнула поближче до храму. 

   - Сеньйоре Іглесіас, ось оте недорозуміння, що нищило храми,- вигукнула вона, наблизивши мене до входу до собору, - Вона мені вже не донька.

    Мене схопив за іншу руку той чолов'яга. 

   - Зріст такий саме низький, плащ такий самий,- мовив він, замислившись, - Але я не міг здогадатися, що за цим стояло дівчисько. Відведіть її до підвалу храму до зв'ясування  подальших обставин. 

    Двоє людей узяли мене за руки й потягнули кудись всередину, а потім спустили вниз.  Як би я не намагалася вирватися, усе було марним. 

     Мене кинули в цій кімнаті й вийшли. Двері не відчинялися ніяк.

     - "Мене піймали фанатики" - пишу другові й розповідаю усе, що трапилося. 

    - "Співчуваю. Це все ж таки була пастка, як я і думав."- отримала я у відповідь й ми продовжили спілкуватися, поки це було можливо. Це мене трішечки заспокоювало. 

   -  "Ймовірно, ми востаннє спілкуємось одне з одним, тому я хочу зізнатися тобі в своїх почуттях. Ти за цей час стала дуже близькою мені людиною. Te amo, mi amor." - раптом написав Хоакін. Якби не нинішні обставини, я б напевно, аж підскакувала від радості. Але якось дивно й сумно, що дізнаюся про це незадовго перед смертю. А як йому буде без мене? 

 - "Взаємно", - відповідаю, ледь не захлинаючись від сліз, за мить до того, як в підвал ввійшли невідомі й, відібравши особисті речі, повели мене до якоїсь машини. Мене повезли в невідомому напрямку.